Валерій Шевчук - Долина джерел

— Дай закурити,— звернувся до мене п’яниця, його буряковий ніс після пива аж сяяв.

Я дав п’яниці закурить, і він забув мені подякувати.

— Дякую, — сказав я йому.

— Што говориш?..

Я йшов через залюднений хідник, і тут уже не було дощу. Люди, однак, парасолей не згортали, і вони дивно цвіли побіч хідників і дерев, а синій дим бензинового чаду тепло тремтів над сошівкою.

Зайшов на пошту написати листа. Лист я писав своєму однокласнику, якого доля вимела з нашого міста. Сьогодні я його згадав, власне, випала з записника його адреса. «День листа!» — кричав плакат, і заохочена юрба ставила на конвертах печатки. Я всміхнувся й почав писати. Писав про те, що я учень електрика і що з нашого класу тільки я обрав цей фах. Писав про останній футбольний матч і про платівку, яку мені дістав інший мій однокласник — Борис. Писав я, що дівчини не маю, а та, з якою ходив, поки що набік... Я відвів очі від листа і побачив перед собою порожню алею. Була вщерть засипана листям і від того аж сяяла. Йшла по тому листю дівчина, власне, дві дівчини: одна над асфальтом, а друга в ньому. Ми зирнули одне на одного, і я ще раз уразився: була вона страшенно схожа на мене. «Ти брешеш! — обірвав я себе. — Вона на тебе й оком не кинула!» Я схилився над листом і написав, що маю нову дівчину: те ж, що дівчини в мене нема, грубо замазав. Я зустрів її в парку, — написало моє перо, — коли блукав знічев’я... Мені раптом захотілося зіжмакати листа і вкинути його в урну. Але я заклеїв конверт і пішов поставити на нього печатку.

На вулиці вже горіли вогні. Дощу не було, але люди ще тримали над головами барвисті парасолі. «Славно цвітуть ці парасолі!» — відзначив я і сплюнув собі під ноги. Натомість утрапив на лакований, дико лискучий на мокрому черевик і зустрів проти себе такі зчудовані очі, що мусив вклонитися:

— Вибачте!

Мені здалося, що попереду майнуло пальто, яке я вже десь бачив. Ну, звісно, в таке пальто була вдягнена дівчина, про яку я весь час думаю. Я погнався за тим пальтом, але до мене повернувся профіль з таким чудернацьким носом, що я аж зупинився.

Був біля кінотеатру. «Хороше кіно?» — «О, чудове,— сказав чотирикутний пузань. — Шпі-о-наж!» Я взяв квиток, всівся і почав дивитися. З лівої руки в мене сидів патлатий молодик, якого я спершу прийняв за дівчину, а з правої трощила з хрумкотом яблуко кирпоноса стара діва.

На екрані бігали, неймовірно кричали, а я дивився кудись туди, далі, за екран, а може, ще далі. Пахло мені листя, пахло вогке дерево лавок, блищав мені асфальт. «Ні,— подумав я, — годі вже, годі про ту дівчину!»

І я забув про ту дівчину. Дивився, як ловлять шпигуна, і думав, що Марія сидить сама в хаті і плете собі вовняні рукавиці. На плечі їй накинуто вовняну хустку, яку сплела вона ще тоді, коли ми з нею гуляли, а на ногах сплетені нею шкарпетки, всунуті в притоптані хутряні капці. Я подумав, що такі ж капці носить і моя мати, і батько ось уже два місяці обіцяє подарувати їй нові.

Шпигуна вже зловили, і мені нічого не лишилося, як вийти із зали. Тоді я знову побачив дівчину, яка так уразила мене у парку. Вона тримала під руку лискучого хлюстика й любовно зазирала йому у вічі.

Годинник показав десяту вечора. Я перечекав машину і перейшов вулицю. Маріїне вікно світилося, і я вже напевне знав, що вона сидить за безконечним своїм в’язанням. Я спинився біля того вікна і трохи потупцяв, сподіваючись, що знову відчиниться кватирка і вона до мене обізветься. Але довкола було тихо й порожньо, довкола навіть машин не було, і я, склавши бубликом вказівного пальця, легенько стукнув у шибку тричі, як стукав місяць тому і раніше.

Над головою клубочилися хмари, а я повільно йшов по потрісканому тротуару. Нещодавно випав дощ, і я відчував його настрій. Хмари куйовдились у небі, віяв вітерець, напоєний духом садів.

На Купальній лежало в калюжі порося. Туди далі, вглибину, синьо топилося бліде марево: скелі здіймалися високо вгору, і їхні завиті серпанком силуети скидалися на стародавніх лицарів. Вовка вже, напевне, чекав мене, як завжди, під парканом, і я почав ритись у пам’яті, намагаючись видобути звідти все, що знав про неймовірних людей — чарівників, гномів та несусвітних красунь.

Але Вовки під парканом не було, і я схопив за комір хлопчака, який гамселив калюжу.

— Привіт, — сказав я. — Збігай-но за Вовкою.

Порося все ще лежало, блаженно хрюкаючи, доки не з’явилася сердита тітка і з криком не загнала його на подвір’я. Я слухав її лайку і відчував, що небо наді мною аніскільки не розпогодилося. Хоча не те... З’явилися бліді просвіти, які інколи спалахували осяйною синявою.