Валерій Шевчук - Долина джерел

Вона побачила десь там, попереду, між тої юрби, обличчя своєї матері, любе, зрештою, і дороге, але вуста материні надто сухо злітали і надто сухо молотили слова. Там, попереду, в голубому весняному повітрі засвітилася їхня квартира, одна кімната й друга; дівчина переступила той уявний поріг: до матері прийшла подруга, і вони теревенили. Телевізор, холодильник, килими... Говорили гаряче й пристрасно, такі рухливі й дійові; дівчині захотілося прокрастися повз них навшпиньки, пройти в глибину кімнати, де м’яка канапа і ліжник, вгорнутися тихцем у той ліжник і приплющитися. Але на неї накочувалися сухі оті, смішні трохи й запилені слова; тумбочки, за якими чомусь була черга, бігали довкола неї, як кошенята, і весело гралися сонячними зайчиками.

Горішок знову з’явивсь у долоні, звабно заблистів світло-брунатним боком, сонце ніжно пригрівало — перше весняне сонце весняного дня. Страшенно хотілося розкусити горішок; це добре, що він такий тугий, це добре, що він як думка, але шкарлупка все ж повинна тріснути, а думка знайти вирішення. Дівчина звернула до вузенької вулички і вклала горішок до рота. «Я стояла за тумбочками, — сказала матері її подруга, — мене відштовхнули, а я як поверну плечем!..» «Ха-ха!» — засміялася подумки дівчина і замружилася, бо сонце засліпило її раптом, сипнувши синє проміння.

Горішок не розлущувався. Дівчина боязко озирнулася, чи не дивиться хто. Вона стисла відчайно зубами, але горішок був надто міцний і не думав ламатися.

— Що, не розкушується?

Хлопець з’явився раптово, вона побачила його й почервоніла. Горішок був у роті, тож дівчина стояла й кліпала повіками.

Хлопець засміявся, і вона ще більше вразилась од того сміху. Блиснули зуби, спалахнули очі, і те чудне сьогоднішнє сонце зовсім засліпило сині чи, може, й сірі зіниці. Дівчина викинула на долоню мокрий горішок і стояла так із ним, не здогадуючись затиснути долоні.

— Хочете, я допоможу!

Вона замахала головою, все ще тримаючи вологий і лискучий горішок на простягненій долоні, щоки її освітилися двома рожевими місяцями, а білий лоб зморщився.

— Я сам люблю горіхи,— сказав із тою-таки білозубою усмішкою юнак. — Давайте поколемо!

Вона глянула на свої туфлі, на небо, на сонце, глянула на хлопця і раптом стала тиха, заспокоєна й покірна. Проїхало таксі, дівчина знову сторожко глянула на хлопця, а він відповів їй ясним усміхом очей.

Підійшли до дверей чийогось під’їзду, хлопець брав горіхи з її наставленої долоні й натискав дверима. Горіхи легко лущилися, він віддавав дівчині круглі лахматі зернята, а вона покірно збирала їх у другу долоню. З під’їзду вийшла жінка з сумкою, вона здивовано на них позирнула, хлопець ще раз усміхнувся очима.

— Досить, — сказала дівчина.

— Ще один!

У дівчини була повна рука ядерець. Трохи здивовано на них дивилася, тоді перевела погляд на хлопця.

— Все дуже просто, — сказав він.

— Не завжди просто, — думаючи про своє, відповіла дівчина.

В руці в неї були налущені горіхи, пригрівало сонце, в неї у серці знову з’явився сірий, вербовий котик, неподалік лящала та ж таки невгамовна синиця, і дівчині раптом соромно стало, що вона стоїть перед цим гарним хлопцем і, наче прохач, простягає оті шолухасті, вкриті брунатною шкіркою зерна. Дзвінко зойкнула під шиною автомобіля калюжа, вода обляпала панчохи високої, як жердина, й поважної, як та ж таки жердина, жінки; дівчина знову подивилася на хлопця.

— Їжте! — сказала вона.

Хлопець погасив нарешті свою усмішку, обережно взяв з її долоні зернятко, дівчина взяла зернятко й собі. Вони жували й дивилися одне на одного; і вже не було ні в ньому, ні в ній ніякісінького сміху, а щось таке, як дзвін синиці і як сірі пухнасті вербові котики.

— Піду я,— сказав хлопець, кивнувши.— А ви...

Пішов своєю дорогою, а вона своєю. Стисла руку, і в долоню врізалися налущені горіхи. Навколо пливли обличчя і з гуркотом котилися авто. Дівчина озирнулася, хоч знала, що вже не побачить ні хлопця, ні дверей, якими вони лущили горіхи. В ній затремтіло щось, легенько так і дивно, щось синє й незнайоме, щось, як цей синичий спів, світле й гарне, як сонце,— хвиля, поранена променем. Заплеснуло душу, щось зруйнувало, щось додало, мале й не зовсім означене. Їй здалося, що знає вже, куди йде, куди ведуть її яскраві весняні вулиці і куди їй треба поспішати. І вона поспішила, як і всі навкруг, у густий людський вир, шумний і неспокійний, і обличчя її стало, як і в усіх,— ділове й заклопотане.