Валерій Шевчук - Долина джерел

Іваненко прикріпив до паска качку, закинув на плече рушницю і рушив. Вітер розгулював засутенілим лісом, торсав його, спазматично дихаючи, мокро холодив обличчя — навколо них стояв глухий гомін. Щось тривожне торкнулося Васильчукової душі, він аж озирнувся, наче сподівався на себе погоню. Іваненко звернув убік, меткий промінчик ліхтаря сколихнувся між стовбурів і промацав землю — була вогка, пишно прикрита листом, дихала настоєм трав і глиці. Васильчук підбіг, доганяючи Іваненка, але той ще дужче й дужче прискорював крок. Здавалося, йому подобаються і ця темрява, й це настирливе гудіння, цей розгнузданий божевільний вітер і стрімкий темп, у якому вони йшли,— ним рухала невідома, трохи моторошна стихія. Васильчук уже задихався, не розумів цього нагального поспіху, та й чи не ліпше було б перечекати грозу десь під деревом. Скрипуче покрикувала нічна пташка, а може, це рипіло десь отак дерево — на мент вітер вимкнувся, але тільки для того, щоб сильніше сколихнути громаддя дерев і повести його в одчайну гойданку.

Іваненко майже не озирався на Васильчука, а той біг слідом, злякано видихуючи перепалене в грудях повітря. Було йому тужно й боязко, вже й жалів, що вирвавсь у цю мандрівку, — спина супутника стала для нього єдиною живою річчю серед мертвого стугоніння й тривоги. Погляд упав на циферблат годинника, але не застеріг часу; муляла рушниця, й казанок немилосердно обтовкував бік. Він уже зібрався крикнути Іваненкові, що годі вже, що він більше не може, але бухгалтер зупинився сам, поводив ліхтариком і глянув на Васильчука.

— Щось не те, Ігоре Матвійовичу,— пробурмотів він. Щось схоже, ніби ми заблудились.

Васильчук зиркнув на Іваненка, в нього скорчило губи, кров відлила від обличчя, затремтіли коліна — сперся об дерево й повільно сповз, приминаючи м’яке листя, на землю.

— Чуд-д-дово, Іване Петровичу,— захихикав він.— Прогулка с удовольствієм і не без моралі...

— З мораллю зачекайте,— буркнув Іваненко, похмуро вдивляючись у ліс.

Рідкі краплі падали на землю, Іваненко знову ступнув у темряву, посилаючи вряди-годи поперед себе швидкий і чистий струмінь світла. Виринали перед обличчями стовбури, промінець плутався між них, а зверху вже добряче сіяло краплі небо. Гомін все більше й більше наповнював простір, начебто звідкілясь котилася стрімка лавина.

Коли розкололося небо, вони зупинилися, задираючи голови, а небо метнуло різким блиском. Здалося, що хмари кинулися врізнобіч; Васильчук увігнав у долоні нігті і розгублено закліпав повіками. «Війна!» — спалахнуло в свідомості і захотілось упасти на землю, обхопити руками голову, затулитися чи заповзти у рівчак. Рівний Іваненків голос, однак, заспокоїв його:

— А все-таки гроза! Ніколи такого не бачив...

Васильчук вихекнув стиснуте в горлі повітря, і тіло його ослабло. Тільки тепер він помітив, що грому не було.

— А грому й нема!— крикнув він.

Стрімка лавина була вже зовсім поруч, зашелестіло легле листя, і пронеслась у повітрі свіжа озонова хвиля. Іваненко ступнув уперед, але небо розкололося вдруге, з усієї сили вганяючи зигзаг у набубнявілу хмару. Вони кинулися бігти, щоб випередити дощ, і, наче доганяючи їх, лупнув раптом голосний близький грім. Глухо хекав Іваненко, вриваючись між дерева великим тілом; хапали за одежу гілки, шмагали по обличчі, але Іваненко вже не відчував болю. За ним клубочком котився Васильчук, він упав, викинувши вперед руки, але підскочив і знову рвонувся вперед. А небо розкололось утретє, чорно бухнувши на землю потік води, і мисливці застрибали серед холодних струменів, біжучи до розложистої ялини. Над головою все ще ширяв вітер, а глиця м’яко гасила шамотливі дощові звуки. Віддихували, вдивляючись у розколошканий вітром та дощем присмерк; довкола, наче потвори, бовваніли стовбури, темніші — вільхи, а світліші — берези.

— То що, Іване Петровичу?

— Не помремо,— сплюнув Іваненко.— Ліс не такий уже й великий... Може, курінь зробимо?

— Ні!— раптом злякано скрикнув Васильчук.— Що це ви собі думаєте?!

Іваненко кахикнув і струсив із ватянки краплі. Кашкет насунувся аж на очі, а трохи нижче зарожевів спокійний вогник цигарки.

— Хлепавий ви, Ігоре Матвійовичу, як подивиться. Куріть!— простягнув він пачку.

Васильчук засопів, але змовчав.

Голосно шамотів навколо них дощ. Вітер наче зменшився, але темрява ще більше згусла. Васильчук жадібно облизував мокрі губи, підносив цигарку до вуст і нервово ковтав дим, до болю в очах свердлуючи темінь. Сидів йому в грудях маленьким звірятком пострах і лоскотав душу. Намагався твердіше стулювати губи і стримувати трем неслухняних колін.