Валерій Шевчук - Долина джерел

Сьогодні неділя, через те наша самохідка така мовчазна, вона не турбує неспокійних сорок, та й сороки десь по-зникали, їм із їхньою жіночою вдачею нічого робити біля мене. Тож полетіли далі, де біліють березові стовбури, а може, ще далі, до вільхи чи за болота — все цікаве відбувається зараз там. Бригади пішли в сусіднє містечко за два кілометри звідси і сиділи, очевидячки, за пивом у місцевій чайній. Я лишився тут сторожем, бо мені не хотілося ні того пива, ні мандрівки до містечка: хотілося зібратися з думками. Це теж заняття, його дозволяєш собі нечасто, і воно як відчуття тої пожежі чи смутно-білих беріз серед лісу.

Спершу я заліз у теплу, з запахами бензину й мастила кабіну й дивився крізь забрьохані шибки. Але білий світ виманив мене, і я пішов по ледве помітній стежині: між стовбурів мені знову уявилася череда бурих зубрів. Були вони як клапті туману, котрий підіймається від боліт, і цей туман — чи зубри — дивно вразив мене. Душу стис незрозумілий біль, бо там, глибоко в лісі, за вільхами, а може, й далі, може, там, куди полетіли невгамовні сороки, побачив я дивне й чудове з’явисько: вглибині стоїть мала хата, оточена зусібіч кам’яною загороддю, поверх неї йде ряд малих стовпчиків з натягненим дротом, а за тою огорожею порається в городі мати. Вона начебто відчула, що я дивлюся на неї, звелась і позирнула в мій бік з-під козирка долоні: дивилася, очевидно, супроти сонця. І мені плакати захотілося, таке сумне в неї стало обличчя. Але я уже пішов од неї, все далі й далі, хоч і озирався вряди-годи, все далі й далі, по-молодечому ступаючи і по-молодечому піддираючи підборіддя. Попереду стелилася асфальтова стрічка, і я був певний у ту хвилю, що стелиться вона для мене...

Цей мент можна повернути, думаю я, бо він щось та значить... Еге ж, стелиться асфальтова стрічка. Гуркотів трактор, який втрамбовує асфальт, на ньому сидів такий самий, як і я, зелений хлопець. В роті в нього цигарка, і від того він зверхньо мружить ліве око. Кілька голих по пояс робітників кидають асфальт на дорогу, їхні пітні й загорілі тіла виграють між диму і сонячного проміння — вони моторні й молоді і поспішають встелити асфальт до мого проходу. І хай це безглузда думка, мені здавалося тоді, що так воно і є, бо я перший пройшов по тому нововистеленому шматку. Тоді повернувся й побачив на чорній поверхні сірі сліди. Вони світліли на чистій, дірчавій поверхні, і я, може вперше, захотів повернутись у ту долину до хати, оточеної, наче фортеця, кам’яним парканом.

Але мені, здається, не дадуть сьогодні порозкошувати спогадами, я чую навпроти чиїсь кроки. Сорок нема, як це звичайно, — вони, цокотухи, завжди супроводжують у цих лісах людину. Я насторожуюся, бо ще недавно бачив цілу череду збуджених і перестрашених зубрів, мені примарилися на мент вовки, ведмеді й лосі, хоча в цих лісах їх, здається, нема, як і зубрів. Але оце потріскування в глибині лісу між замислених стовбурів і без сорочого супроводу було таки незвичайне; ні, існує таки звичайний світ, звичайний ліс, звичайна пожежа, хай і живе вона поза межами моєї уяви, і є ще зелений юнак серед лісу сам на сам із заснулою машиною. А той, хто йде в лісі, теж звичайний — технік-геолог Степанюк. На ньому сірий у смужечку костюм, зіжмаканий і не зовсім чистий, на ногах надто делікатні для цього лісу туфлі, чуб вернеться вгору і скручується над лобом у вихор — від цього обличчя його задерикувате й смішне.

Він опускається поруч на траву, і його пухкі вуста розкриваються в добродушній усмішці:

— А хлопці де?

— Пішли пиво пити,— кажу я повільно, трохи розчарований, що мені таки не вдалося побути на самоті. — Шофер гайнув до своєї Надьки. А що вогонь?

— Начебто мимо йде, — Степанюк виставив пухкі губи і сплюнув.— Але хто його зна. Може й вітер зірватися...

Мені здалося, що я чую його — вітер. Він сховався десь за спинами велетенської отари зубрів, власне, десь під ногами, а може, притулився до живота найбільшому бику і хоче отак пробратись до нас, як пробиралися в давніші часи у стан ворогів хоробрі воїни.

Ми сиділи й мовчки дивилися на стіну лісу. Повивалася легким, тонкопрядним серпанком, синьо загортаючи й сосни, й далекі смутно-білі берези. Я здригнувся: в обличчя мені війнуло гарячим духом — отара зубрів виходила з вільшаника і вже ступала між сосни. Відтак з’явивсь і повів — легенький помах синього мороку, перші павучачі лапки, що промацували простір, як промацує землю струмок, який тільки-но з’явився. Вітер теж, як струмок, посилає перед себе розвідку: оце і є та павучача лапка, яка торкнулася мого лиця. Я подивився на Степанюка, він, здається, думає про те саме — його лице під задерикуватим вихорцем чуба закостеніло, але й стривожилося. Небо вже зовсім лягло на могутні соснові корони, і ті корони глибоко і втомлено зітхнули. Задихала лісова сутінь, завовтузилася: вітер пішов по лісі, вже не ховаючись.