Валерій Шевчук - Долина джерел

Іваненко раптом засміявся. Сміх повис серед темряви, серед дощу, вітру, дерев, мокрого прохолодного повітря і розтанув, якось відразу закінчившись.

А темрява жила неспокійним і неврівноваженим життям. Плюск мінився шумом, який, в свою чергу, переходив у тривожне гудіння. Все це хвилями набігало на них і, наче свідомо, лякало. Пахло сосновою смолою, деревця вряди-годи стріпувалися — і на впале листя глухо падав великий градастий дощ; ніч розширяла очі, жахаючи їх, наче дітей, і лише небо не брало участі у цій грі. Котило, як море, чорні кострубаті хвилі хмар, і це було видно навіть у темені.

— Ходім, чи що?— виплюнув цигарку Іваненко.

— А ви знаєте куди?

Іваненко не відповів, лиш увібрав голову в плечі і ступив уперед. Знову замиготіли стовбури, Іваненко вже не світив ліхтариком, лиш мовчки вглиблювався у морок. Васильчук сипко дихав, іти було важко, і він розстебнув ватянку. Мов далеке марево, майнули його дім, обличчя дружини, спокійний садок із альтаною — ним заволоділа дивна, майже дитяча жалість...

Вийшли з лісу несподівано. Перед ними в долині спокійно синіло промитими вогниками їхнє містечко. Зупинилися на узліссі й довго стояли, дивлячись, як коливається налитий свіжістю простір. Спокійно й однотонно брехали собаки, вогке повітря м’яко омивало їм лиця, небо звищало і стало плоскіше. Вогники починалися з небокраю, грайливо збігали донизу, і в цій грі було стільки спокою, усталеності та узвичаєності, що вони обидва мимовільно зітхнули. Васильчук сперся спиною об стовбур і відчув, як по тілу пропливає втишене тепло. Щось гостре й терпке підкотилося до горла, але він проковтнув спазму і втер долонею змокрілого лоба.

Іваненко застромив руки в кишені і повільно пішов на дорогу. Вона світліла назустріч, пряма і спокійна, вкраплена частими калюжами і, як ніколи, кликала до себе.

Цей понурий ліс — наче дивна істота в тисячу ніг; ці гладкі стовбури — звідти віє настроєм чудної тривоги; небо висить над деревами, нахиляється й торкає їх вогкими губами: спершу сосни, жовті й смолянисті, з лискучими патьоками живиці на стовбурах; там, далі, вглибині,— інші дерева з шумливим, хитким листям, яке веде розмову з тим небом чи, може, слухає, що шепочуть йому вогкі губи. Там, далі, гніздяться смутно-білі на цю пору, наче вилинялі чи прив’ялі, берези, а ще далі — червона пахка вільха.

Осінь провела рукою по кучерях — сіро зашелестіла листям, глицею і травою. Крок стає шорстким, з ледь чутним рипінням. Але мені не хочеться нікуди йти, я лягаю на землю й дивлюся, як там, далеко вгорі, дерева з’єднуються з блідо-сірим небом. Мені тут затишно серед лісу: зараз ніхто мене не турбує. Зараз я й не хочу, щоб мене турбували: сам на сам із цим небом, з деревами, з настроєм, коли, здається, час зупиняється і тобі незвідь-чому треба лежати отак, кусаючи травину і до болю в очах вдивляючись у громіздке накопичення хмар. Цей настрій неспокійний — хоч би через той тривожний повів з глибини: десь далеко, а може й недалеко, горів ось уже кілька день ліс. Від того запахи набрякали димом, радше осінню з її дивною непостійністю й тривогою, з її тлілим і прілим духом. Я відчуваю це шостим чи сьомим чуттям, бо та пожежа й тривога все-таки для мене не зовсім реальні; радше схожі на далекий спомин, яких у душі кожного гніздиться не один; ці спомини раптом збираються водно — ось воно, відчуття пожежі, якої ніколи не бачив, але яка десь поруч і віє на тебе пів-осіннім болем леглого листя.

Часом я хочу уявити ту пожежу виразніше. Сідаю до стовбура спиною, підтягую ноги і дивлюся, скільки очі можуть, у глибину тривожного й шумкого лісу. Хочу уявити відтак вогонь: вискакують, наче перелесники, вогненята, вибивається смоктяками дим, все навкруги буріє, наче ліс забито велетенською отарою зубрів. Це мов химера — мені здалося, що те саме відчувають і люди, котрі копають захисні рови. Уявляю собі, як зупиняються вони, тримаючи в сторожких руках лопати, й обличчя їхні стають ще тривожніші. Над лісом роздратовано бурмоче вертоліт — величезний мотиль, який приблукав сюди подивитися на це рідкісне явище. В нього банькаті очі, і він повертає, щоб роздивитися навколо, не голову, а все своє залізне тіло. Однак не бачить мене, бо я тут зі своєю буровою самохідкою під соснами — вони хитають великими гойдливими коронами, тужливі й незвичайні, вони в безнастанному русі: великі зелені хмари, насаджені на золоту шпицю, їм немає діла до моїх турбот чи турбот того залізного мотиля серед неба. Їм є діло тільки до неба, тільки воно може зрозуміти біль хмар, котрим годі уже вільно блукати, а пришпилені вони наче мушки в колекції.