Валерій Шевчук - Долина джерел

— Отак, — сказав Іваненко, спльовуючи набік густий і важкий злиток слини.

Вони зупинилися на затишній галявинці, й Іваненко утомлено сів на пеньок.

— Отак, кажу, Ігоре Матвійовичу. Це що, це дрібниця,— він махнув на здобич.— Але все-таки не з порожніми руками.

Васильчук ламав хмиз, складаючи вогнище.

— А я, знаєте, уперше. Кликав мене Микола Петрович. Але то те, то се... Тільки ось убивати якось воно...

— Убивати?— Іваненко похмуро звів брови.— На війні не те було. Правда, ви замолодий для війни. А я якраз втрапив...

Васильчук підпалив папір і сунув у хмиз. Жовтий вогник лизнув гілляччя і пробігся, швидко пожираючи тонке галуззя. Повіяло теплим, гіркуватим димом.

— Там звикаєш,— Іваненко позіхнув, не прикриваючи рота.

Васильчук низько схилився до вогню і подув, роздимаючи щоки.

— Але грець із ним. Погріємо душу. Жаль, каші не встигнемо зварити. А гарна лісова каша!

Забулькала горілка, Васильчук обперся об стовбур; вглибині, заставлена деревами, гойдалася пухка сірість. Довкола стояла тиша, і йому здалося, що та сірість і є тишею. Затишно потріскувало вогнище, віяло теплим повітрям, приємно пестячи обличчя й руки. Їм обом здалося, що саме для цієї хвилини вони й вибралися з містечка, бо таке відчути не часто трапляється, прийнамні там, у містечку, між квапливої кожноденщини. Зараз же можна було віддатися повільним хитливим хвилям і відчути всією душею цей любий затишок і вічний спокій.

Вони цокнулись і випили. Їдке тепло хлюпнуло в груди, викликаючи чи то жаль, чи розчуленість. Хотілося продовжити цю мить і цю їхню принагідну поєднаність — з глибини лісу віяло непорочним диханням осені і мирним розшумом дерев.

— Отак,— ковтнув хліба з холодною яєчнею Іваненко.— Оце читаю зараз книжки про війну. Багато їх розвелося. Але і те, і не те...

— Так, — кивнув стуманіло Васильчук. — І те, і не те.

Йому сподобалася ця фраза, і він усміхнувся. Друга чарка пішла легше, але додала смутку. Підкинув у вогнище хмизу.

Різко шугали вгору жовтаві вогняні язики, лизали вологе повітря і сутінок, що почав раптом наповзати на ліс. Ватра хитала прозорими пасмами розігрітого повітря, викидала гарячі іскри, які летіли вгору й гасли десь біля вершків дерев.

Вони знову випили. Іваненко втупився поглядом у вогонь і змружив очі. Його повні губи ворушилися, але слів не було — все говорив тільки погляд, чорний і розширений. Сутінки ставали бузкові, оточували їх і по-особливому освітлювали. Все дихало близьким вечором, а вітер у глибині лісу ходив як людина і шарудів у листі ламкими, поквапливими пальцями. Все раптом одухотворилося й ожило, а над лісом уже аж зовсім низько нависало сіре, розкудлане накописько.

Васильчук звів обличчя — туга хлеснула в душу. Несподівано захотілося покинути цей ліс і, причинивши за собою хвіртку, сховатись у своїм тихім мешканні на Купчанській вулиці. Йому захотілося почути гомін дітвори на шкільному подвір’ї і навіть перевірити ті осоружні зошити, що купою лежали на його письмовому столі. Навпроти громіздко вимальовувалася велика Іваненкова постать; червоні тіньові відсвіти падали йому на обличчя, роблячи його ще важчим і грубшим. Підпер долонею підборіддя, й очі стали двома темними проваллями, з яких точилося світло задуми...

Спершу це було як народження Хаосу. Сутінок густішав і густішав, перемішувавсь із стогоном, що народився раптом у глибині лісу і помчав, хиляючи між деревами, гнучи верхівні, торсаючи і без того розшарпане гілля. Гомін підіймався все вище й вище, заповнюючи кожен закуток і вибалок; Васильчук скочив на ноги, і полум’я облило його жовтим світлом. А вітер почав скаженіти, рвав листя, роздирав його, як папір, жбурляв мокрими віялами, плямкав беззубим ротом; темрява впала їм просто на голови, і вони опинилися наче в мішку.

— Чорт забирай!— згукнув Іваненко.— Гасіть вогнище! Васильчук зачерпнув казанком води і вилив у ватру. Вогонь засичав і пахнув їдким димом.

— Начебто гроза!— прокричав Васильчук.

— Яка збіса гроза восени!

Останній язичок вогню спалахнув, скочивши догори, і зник, тільки дим устельно проклався над землею. Вітер схопив його, жбурнув в обличчя, розворушив попіл, оголивши бліді конаючі жарини, і кинув на них кілька великих краплин. Жарини знову засичали, а Васильчук догасив вогнище, притопуючи чобітьми пухкий попіл і вминаючи в землю недогоріле цурпалля.

— Засиділися ми з вами.

— Засиділися,— відгукнувся Васильчук.