Валерій Шевчук - Долина джерел

Васильчук зітхнув, озираючись навколо. Сорока полетіла геть. Іваненко рушив, трохи згинаючись у попереку, мисливська сумка хляпала відстебнутим клапаном, рухи зробилися обережні, скрадливі. Повернув до Васильчука зблідле обличчя і блимнув голубуватими білками. Васильчук відчув, як щось рухнулось усередині, стисло серце і спалахнуло солодкою знемогою. Пригнувся — обережно пішли через листя, сторожко вминаючи його в жовту розмоклу землю. Іваненко стяг з плеча рушницю і стояв, наче приготувався до стрибка. Васильчук повторив його рух, але зачепився рушницею за казанок. Брязнуло залізо — над Васильчуком звисло і злісно засвітилося обличчя Іваненка.

— Ша!— прошепотів він і знову пішов, вичавлюючи на стежці гусениці слідів.

М’язи різко напружилися, до обличчя прилила кров, і Васильчук почув, як у нього закалатало серце. Пальці тремтіли, проте він міцно стис рушницю. Запахло водою, болотяними випарами — лопалися метанові пухирі.

Васильчук упився поглядом у простір. Перед ним безшумно й легко пливла зігнута постать Іваненка, здавалося, в той момент бухгалтер позбувся своїх 90 кілограмів. Васильчук перечепився через корінь і ледве не простягся на землі. Але втримався — його тіло теж полегшало, хоч це й вимагало напруги, широко розтуляв рота, хапаючи тонкими губами повітря; Іваненко ішов все швидше й швидше, здавалося, перетворювавсь на витягнуте, стрімке тіло. Васильчук свердлував поглядом його спину, щосили намагаючись наслідувати Іваненка, та гойдався на коротких ногах, ніби чудернацька птиця. Заважав живіт: спокійне кругленьке черевце виявилося неприємною перешкодою, сухе обличчя (на цю невідповідність звертали увагу всі) ще більше загострилося, а ніс видався вперед. Іваненко зашелестів йому просто у вухо: «Дивіться мені, зараз буде!» — і поліз між вільхове гілляччя. Васильчук позирнув на небо, сіре та глибоке, яке ще більше понижчало, опустився навколішки і просунув у пророблений в гіллі отвір руки з рушницею. Ненароком натис на сучок, і той хруско відломився. Іваненко повз, хиляючи великим тілом; перед Васильчуковим носом миготіли гумові чоботи з забитими глиною нарізами, мисливська сумка ворушилася на темно-коричневому листі, а рушниця похитувала дулом. Васильчук поповз і собі, вимахуючи руками й ногами, черевце здавалося зашитим у штани м’ячем, казанок впивсь у бік, але не міг не відчувати бадьорого піднесення. Щось лоскотало, приспане в глибині нутра, заливало теплим струменем. Іваненко став навкарячки, витягуючи вперед обличчя, обтяжене замість щік двома мішками,— перед ним стелилося сиве, завішене серпанком, що м’яко й прозоро курився від води, плесо. Видовжувалося глибоко вперед поміж два ряди вільхових, укритих осінню, кущів. Листя вкривало дно й під водою, крізь товщу, коли Іваненко зазирнув у озеро, видно було чіткі листяні прожилки. Васильчук витяг голову десь трохи нижче відведеного вбік Іваненкового ліктя і раптом почув, як на озерці спокійно крякнула качка. Вони припали до землі і до болю в очах задивились у серпанок. Табунець качок повільно, аж утомлено, плив їм назустріч.

Васильчук устиг подумати про купу зошитів, залишену вдома на столі, перед очима, наче короткі палахкотливі кадрики, пропливли обличчя дружини, дітей, від старшого до молодшого, але це була лише мить, і він чіпкіше вдививсь у плесо, п’ючи очима погідні лінії качиних тіл. Поруч жив ліс зі своїм шумом, який зроджувавсь у нетрях, де кочубрився волохатий спокій, де стежки блідо лягали на багаторічний пласт дубового, вицвілого, як одежа, листя, де зачинали своє життя жолуді — маленькі ядра наймогутнішого в цих краях дерева... Руки топились у мохові, який був вологий, але теплий, оксамитовий. Ноги порозкидалися позад тіла, а зовсім близько, просто в обличчя, дихала терпка, перемішана з перегноєм земля. Сонно повзла самотня мурашка, хоч їй давно треба було заритись у теплій купі хмизу і чекати тепла. Вологість підступала до грудей, а ліс сунув згори і з боків разом із далеким спокійним каркотом ворон шепіт та глухе шарудіння. А коли народився вітер — зарипіло гілля, наче стара баба-яга, котра розминається в перетлілому від часу будиночку.

Глухий щем, роздвоєне сприйняття світу, цікавість, що наростала, водночас фіксування неспішливих рухів осені — Васильчук відчув, що до нього на якийсь мент повертається молодість. Врешті, він не був ще старий, але шкільна робота, затишне черевце... Він скоса зирнув на Іваненка.

А ліс тік на них, широкий і незнайомий. Мало щось відбутися незвичне й велике. Може, то була помилка розгарячілої уяви, але Васильчук аж заціпенів. Ковтнув повітря, розтулюючи губи, і знову побачив, як уже зовсім близько, нечутно ріжучи воду, загойдалися, наче поплавці, сірі, зі сторожко витягнутими шиями птахи.