Валерій Шевчук - Долина джерел

Наступного дня брат чепурився знову. Натягав білу сорочку і пильно взував наваксовані туфлі. Штани випрасував сам, і я при цьому не втримався, щоб не посміятися. Він почервонів і всміхнувся куточком рота.

— Куди це збираєшся? — кинула ненароком мати.

Брат зирнув навіщось на годинник — обличчя в нього зумисне спокійне, аж байдуже.

— Гуляти. Або що?

Мати промовчала. Обличчя в неї так само зумисно байдуже. Брат замугикав, і мені аж утекти захотілося — так бездарно вони все розігрували. Мати не знайшлася, що відповісти, отож буркнула невиразно:

— Лазиш десь до півночі.

— Маю сімнадцять,— зарозуміло бовкнув брат.— І я вже, здається, не школярик.

Мати пирснула, а брат почервонів. Але лишився так само зумисно байдужий. Нагнувся й почав зав’язувати на туфлях шнурки.

— Щоб об одинадцятій був удома! — сухо наказала мати.

— Вчора я прийшов у чверть на дванадцяту,— збрехав брат, зводячись. Лице в нього стало зовсім червоне.

В матері по обличчі перебігла тінь. Підійшла до вікна й задивилася. Шелестіли наші дуби, троє могутніх велетнів, так само неспокійних, як і ми. Я дивився на матір, вона й досі струнка й не така вже стара. Але між нами все-таки неперехідна межа. Їй, мабуть, годі зрозуміти, думаю я, що діється в братовій душі. Дивиться на все згори — гора, яка неприступна й чужа для нас. У неї інші думки, виміри й рація. Дивитися й розуміти брата все-таки легше мені. Я внизу, а звідти краще видно. Я сам скоро ступлю на ту ж стежку, а мати з неї вже зійшла.

І все-таки ми з’єднані між собою більше, ніж це здається. Адже одні дуби шелестять у нас над головами і одні думки гніздяться в головах. Ми вийшли на суху й порожню дорогу — попереду горби, зарості сухостоєм, і ті горби вкрито, як павутинням, стежками тих, хто пройшов через них, і для тих, хто збирається на них ступити...

Брат пішов. І я раптом утямив, чому мати стояла весь час біля вікна. Це ж бо так просто: стати й дивитися. Для цього й приготувалася вона заздалегідь, коли брат іще збирався в хаті,— вдавала, що цікавлять її дуби. Але її цікавили стежки. Стежки на порослих травою горбах. Я сказав їй про це. Вона відійшла від вікна і знічено всміхнулася, все-таки я запопав її на гарячому.

— Не стеж за вами! — буркнула.

Від мене не сховалися її очі. Еге ж, великі й зажурені. Але я не хотів розуміти її жури. Більше того, на душі ворухнулося щось лихе. Був переконаний: не має вона права на цю журу й неспокій.

Я вийшов надвір. Западав вечір. Синій і теплий. Над горою, котра там, за мостом, сідало сонце. Велике й червоне. Коло нього палало небо, і я, сидячи під дубами, надовго на нього задивився. Мені здалося раптом, що в цій історії і в цьому змаганні, на яке заходить, мені відведено особливу роль. Як то не дивно й не смішно, я теж мав сказати своє слово.

Брат з’явився о пів на одинадцяту. Виказисто пройшов у кімнату й голосно хряпнув дверима. Це розсмішило мене, адже коли приходить пізніше, ступає ледве не навшпиньках. Мати тонко всміхнулася, і мені раптом стало жаль її. Між нами завжди панувала золота неподільність, яка гріє душу: ми любили її, а вона нас. Ми в цьому крихітному будиночку під трьома дубами живемо вже довго.

Але тепер ніч, темрява застеляє вікна, за тими вікнами тривожно шелестять дуби, і в цьому світику, який складаємо ми втрьох, поселилося щось четверте. Може, це й примусило матір заговорити.

— То де це ти був?

Брат не відповів. Скинув окуляри й протирав їх хусточкою. Від того очі його змаліли і часто покліпували. Мені захотілося покинути їх — матір і брата, податися звідси геть. До того солодкого, але й тривожного шелесту листя, в неозору й густу темряву.

— Тебе питають?

— А тобі не все одно? — раптом відрубав брат, і материне обличчя збагровіло. Стояла, облита жовтим світлом, якраз під лампочкою.

— Може, з якоюсь компанією зв’язався?

Слова ці — як посвист батога. Вони несправедливі, і про це знаємо ми всі. Адже ніякої «компанії» нема. Ніякої «компанії» бути не може, і це очевидно. Брат натяг окуляри.

— Був у парку,— сказав він.— Дививсь кіно на естраді. Про Африку...

І вона заспокоїлася: їй хотілося заспокоїтися, захотілося, щоб Микола й справді дивився те кіно про Африку. Про те, чого не існує. Адже що таке Африка тут, у цій хатчині під трьома дубами? Що таке той дивоглядний світ, коли над головою шепче й шепче тривожне листя, коли вітер налітає на трьох велетнів, а вони надто могутні?! Так, він біжить геть, безсилий, але задоволений; йому може здатися, що він здолав їх, адже так тривожно шелестять услід! Він летить собі, наївний і молодий, а дуби шепочуть невмовкно. Схиляються над старим дахом — вони ж бо не один десяток років скидали на нього листя.