Валерій Шевчук - Долина джерел

Ми підходимо ближче, і мені добре видно материне лине. В світлі ліхтаря воно як маска, але це не приховує, що вона й досі в чеканні і що на обличчі в неї — смуток. Зовсім такий, як і в брата; мені знову стає смішно: вони з братом такі однакі в цей вечір і такі дитинні. Єдиний дорослий серед них — я, і оце помахую пужалном, женучи додому «козу» і чекаючи кари, що її має вигадати той дорослий і смішний «дід».

Але ніякої кари нема. Мати йде в хату, а ми за нею. Вона питає, чи хочемо ми їсти, і їсти ми не хочемо. Брат звісно чому, а я з солідарності.

Ця ніч тиха і запашна; відчинено вікно, під вікном матіоли, ледве-ледве шелестять дуби, мої добрі й тихі охоронці. Вони вже побачили все, що треба, і про все переговорили; тепер вони сплять, як сплять мати і брат. Як спатиму, врешті, і я, але мені ще хочеться побути самому. Хочеться відчути цю тиху й запашну ніч, об’ємну й широку, повну неясного шепоту; крім того, я думаю про те, що сталося сьогодні,— про цибату дівчину з кирпатим носом, з якої вже не покпиш. У ній з’явилося щось таке, чого я й справді не розумію; я думаю про тих дівчаток, котрі подобалися мені,— ні, це зовсім не те! Начебто нічого не відбувається, а повітря повне грози, все напружилося і чекає. Адже й мати вийшла до хвіртки в тих червоних чоботях недаремно — таке дивне й місячне було в неї обличчя; надаремний її спокій, думаю я, що його й спокоєм не назвеш. Троє дубів шелестять над хатиною; так, вони знову зашелестіли, а ця мала хата не спить — чути в ній зітхання. Хе, не один я кручуся на незручному і твердому ложі, тверде воно й незручне і в матері, бо чого б то вона зітхала; тверде й незручне воно і в брата. Хе, ми все-таки однакі на цих твердих ложах! «Ви чуєте?— хочеться гукнути мені.— Наші дуби шумлять!» Ми довго жили разом і клопоту не знали, не відали, що воно так швидко народиться — оте дивне й чудне четверте. Хто це зітхає там, серед теплої й запашної ночі? Дуби шумлять. А раз дуби шумлять, все гаразд.

Я засинаю й покидаю їх наодинці. Сон ступив мені легенькими чобітками на повіки. Крутяться, гей, крутяться червоні чоботи. Крутяться біля них смішні пастухи і ще смішніші кози. За законами казки я маю бути прогнаний з цього дому. Змушений буду взяти ціпок і гайда на світові дороги! Йди, йди, малий пілігриме й брехунцю! Тебе чекає не одне випробування, й сон твій — як передача по чудному телевізору.

Наступного дня все так само. Тобто ми вирушили з братом дивитися кіно на естраді; він вифранчений, як завжди: біла сорочка й лискучі туфлі, а я просто так. Так само зустріли ми Ляльку, і вона поважно простягла мені руку. Я вже не стискав її, як того разу, просто повисіли одна в одній дві неживі кінцівки й розімкнулися. Зрештою, мені нема до них діла: все, що роблю, роблю на так — цікаво, що вийде?

Дивлюся на небо, вже посутеніло, небо вицвіле й химерне, я подивився навкруги — звідусіль оточили нас дуби, могутні дуби старого парку, які бачили не одного такого, як мій брат і я. Вони мудрі й спокійні. І я також хочу бути мудрий і спокійний. Може, для того й я збрехав собі, що мені немає діла ні до брата, ні до цієї манірної Ляльки.

Брат сьогодні тривожний. Я відчував це, ще коли виходили з дому. Мати виказисто зирнула на нас, але я злегковажив той погляд — погляд без золотих вогників... Брат стояв коло мене, задуманий і виструнчений — Лялька переводила погляд з мене на нього.

— Чого це ви сьогодні такі надуті?

Брат усміхнувся. Він не може розповісти їй усього. Він не може бути коло неї «надутим». Він таки веселий і щасливий, а до мене їм діла нема. Брат весело й щасливо всміхається. «Бом!» — почулося, наче й справді вдарили десь дзвони. Але це передають якусь радіопередачу.

Я повернувся й пішов. В мене одна дорога — до Артеміди й естради. Я сидітиму там, як гриб, самотній та порожній, і переді мною пливтимуть видива світу. Цього світу я ніколи не побачу насправжки, а коли так, він, напевне, й не існує.

Хтось торкає мене за плече. Я здригаюся. Але це брат, Лялька стоїть неподалець і колупає носком стежку. Вона дивиться на той носок, і ця поза в неї особливо звабна.

— Слухай,— каже брат.

— Не прийдеш об одинадцятій?— питаю я.

— Перестань,— сердиться брат.— Мене турбує... Щось дуже вона дивилася...

— Вона завжди так дивиться.

Брат похитує головою. Він, здається, і справді має підстави похитувати головою.

— Я знайду вас на лавочці,— кажу я.

— Другій з кінця,— підказує брат.— На лівій алеї...

Я звів руку на привітання — переді мною лягла моя дорога. Дорога до Артеміди й на естраду. Там гулятимуть леви, тигри й носороги. Слони там їстимуть листя невідомих дерев і тягатимуть стовбури тих дерев. Дивні змії в окулярах стрибатимуть як танцюристи, і їм награватиме на сопілку майже чорний чоловік. Будуть незвичайні вечори й річки, незвичайні ліси й люди — ітимуть вони й ітимуть у пошуках невідомо чого.