Валерій Шевчук - Долина джерел

Збив об камінь пальця і застрибав, засичавши з болю. Червона крапелька проступила в нього біля нігтя, і мені стало на душі зовсім дивно: ця червона крапелька на пальці незвідь-чому вразила мене, як і його сичання,— хай тривало це тільки мент. Відтак зрозумів непомильно: він не тільки хвилюється і радіє, в душі в нього є і тривога якась, і біль. Мені захотілося прийти йому на допомогу: все-таки ми брати й порозумітися нам варт.

Біля Завалу ми забралися на скелю. Так само шуміла за спиною ліщина, схвильована під цим сколошканим небом, миготіла і гнала поверхнею легкі брижі річка; ми сиділи й начебто очікували чогось.

— Знаєш,— нарешті витис із себе брат,— я дружу з дівчиною...

Почервонів, бо йому здалося: сказав мені бозна-яку таємницю, бозна-яке диво відслонив переді мною; але це треба було йому сказати, щоб зруйнувати оту дурну стіну поміж нами. Йому вже сімнадцять, але мені, меншому від нього на два роки, здався він аж зовсім малий, ну, хоч би з-перед п’яти років, коли прибігали ми до цієї ж скелі подивитися рибалок і спокійне плесо.

Я розсміявся.

Він гостро зирнув на мене — ні, в мене вихопився цілком недоречний сміх! Але він усе-таки вихопився, тому я спробував засвистати легковажно, начебто мені й діла нема до того, що він тільки-но мені сповістив.

— Ти дурний, — сказав він. — А може, просто малий...

Я закопилив губу. «Овва!» — подумав, але мені все-таки заболіло. Все-таки защипало щось у носі; над головою знову зашелестіла ліщина, а сонце закрилося сірою й кудлатою хмарою. Скинулася на річці риба, і це була, певне, немала риба, бо довго й довго потім розходилися кола. Мені захотілося пояснити братові, що я, зрештою, багато чого знаю й розумію, але в мене забракло слів та й не звикли ми до таких самовиливів.

Ноги мої спирались об клаптик трави, що наріс на скелі, я задивився на нього, і мені стало погідно від того, що є ця трава й оця гола, лискуча скеля.

— Я розумію, — пробурмотів я. — Все добре й дуже добре розумію...

Але брат, мабуть, не чув мене. Дивився кудись на той берег. Там теж є скелі, але кущі не ростуть. Там забагато сонця, через те там тільки трава, гвоздика й чебрець. Біля скель улюблений дитячий «борщик» і цмин. Там вільно гуляє вітер, там наче тундра одноманітна, гаряча й порожня. Я зрозумів, чого шукає його погляд на тому боці. Він і шукав пустелі — піску, ящірок, сухоцвіту і червоних вогників гвоздик.

— Ти її знаєш, — сказав раптом він.— Це Ляля...

Я мало не похлинувся. Те, як він вимовив це ім’я... ні, не мені тут судити, окрім того... була то звичайнісінька собі Лялька, яку ми знали ледве не з пуп’янка. Я дивився на брата широко розплющеними очима і нічого не тямив: мені здалося, що він і справді пішов туди, в трав’яну пустелю, і дівчина його також із пустелі.

Мені раптом закортіло встати й покинути його. Хай залишається тут сам і витрішкується на той берег — нема мені до нього діла. Хай тримає свої таємниці при собі, вони не цікаві — таж-бо немає мені до них діла!

Брат сидів, начебто не бачачи мене. Закопилилася в нього тільки губа, і хоч як зверхньо й презирливо те робив, я зрозумів: не покину його, хто б не була та дівчина, навіть така звичайна і знайома, — я зараз єдиний, хто може йому допомогти.

Але в мені ще сидів біс. І я замугикав, немилосердно фальшуючи і немилосердно єхиднуючи.

— З тебе лихий чоловік,— пробурмотів брат.

Він не зрозумів моєї півнякуватості, і я справді розсердився. Закипів і запінився — все в мені напружилося й заволало. Я встав. Над головою голосніше залопотіло листя. Був я напружений, як тятива. Десь на греблі загорлали хлопчаки, вони ловили саком рибу і, певне, піймали щось велике.

Я блимнув на брата й побачив, що він дивиться собі під ноги, а рука його бездумно скубе і скубе з наплилого на скелю дерну травини...

Я дивлюся на матір і чомусь думаю, що вона розуміє все також. Зрештою, де може пропадати вечорами сімнадцятирічний хлопець?

— Де Микола, не знаєш?— раптом питає вона.

Вдаю, що сплю. Тоді вона сміється. Я сердито кручуся на ліжкові і бурмочу, що вона заважає спати — Перестань!— каже мати, і я розумію, мене викрито.

— Не знаю,— кажу сердито.

— Ну, гаразд, спи,— дозволяє вона, і я відвертаюся до стіни.

Я й справді заснув. Наді мною зашелестіли й зашелестіли наші дуби. Троє дубів, що охороняють наш спокій і наше житло. Троє дубів, котрим також цікаво знати, що діється навкруги. Троє дубів, від яких ніхто не сховає таємниць, але які також знають, що таке сумнів. Через це вони й розмовляють ночами так голосно. Через це такий схвильований і задумливий їхній шепіт.