Валерій Шевчук - Долина джерел

— Отак ми й жили,— розповідає повільний, вільжистий материн голос.— Павла я знайшла в одному з таборів для полонених. Добре, що в мене були ті золоті кульчики, пам’ятаєш, материні. Я віддала німцеві ті кульчики, і Павла випустили. Має собі тепер з чого жартувати: виміняний на кульчики. Але тоді було не до жартів.

— Гнив би досі в землі,— понуро каже батько, але обличчя його спокійне. Тільки заходили ледь видно жовна.

— Ми вже вкупі тягли,— веде, похапцем мати, начебто виділено їй, щоб оповісти те, небагато часу. Лампа стояла близько від неї, і її обличчя було найсвітліше і через це незнайоме, а може, саме таке обличчя й було в неї, коли рятувала вона батька.— Павло навчився шевцювати. Ти ж знаєш Карплюка, сам він уже працювати не міг, а навчити, то чого доброго.

— Крутий був дідисько, — сказав батько. — Тільки що не так, у три шиї гне.

— Стара його померла, а він лишився сам. Ми його й узяли до себе, бо пропав би старий.

Я починаю дещо пригадувати й собі. Оте обличчя, яке з’явилося мені на мить, коли лягав сьогодні у ліжко, було обличчям того старого. Я пригадав, як він сидів за столом і, чвакаючи, їв борщ. Пожадливо вигортав із миски страву, а смужки буряка й капусти висіли на його бороді. Я з того сміявся, але він не помічав того сміху: він їв!

— Якось,— сказала мати,— німці оточили базар. Вони дуже любили документи, ті німці, а в мене, як на лихо, була тільки дитяча метрика. Йду, й мені світ в очах точиться, ноги тремтять: заберуть — поминай, як звали! Йду я на того німчуру, він в окулярах: проведи, думаю, такого...

— Давай-но трохи покріпимось,— перебиває батько, і вони всі троє підіймають чарки.

— Суну йому в руку метрику: документ, кажу. Дивиться він на той документ, а по-нашому ж ні бальмеса. А я стою, і ноги в мене тремтять...

— Якось обійшлося,— довершує батько.— Інакше не сиділи б тут разом.

Вони випивають, а мені стає важко дивитися, так клеються повіки. Дядько майже не їсть, ледь-ледь мемзяє, а їжа в нього на тарілці мов не чіпана; чарку він п’є, але вона завше лишається повна, і мене аж морозить. Ні, я, певне, замалий ще для таких ночей, мені нелегко їх витримувати, гей, важка оця перша безсонна ніч! Мати помічає це.

— Може, підеш поспиш?

— Ні, ні,— хитаю я головою.

— Ти просто ляж,— лагідно каже батько.— Ми ще трохи посидимо, а ти приляж.

— А й справді, приляж,— підхоплює мати.

Дядько всміхається до мене. І мені стає добре й погідно від тої усмішки, адже мені нема чого виставлятись перед ним дорослим. Мені раптом не хочеться бути дорослим; як-не-як, а оці тонни темряви витримати нелегко. Лампа наша слабка, тонни темряви кладуться нам на карки, а може, обплутує це нас тонка прозірчаста сітка з золотою ниткою, що її тчуть комахи. Одна з цих комах пролізла до нас й обпікає над нашою лампою крила.

Я лягаю в ліжко. Але не для того, щоб спати: цю застільну розмову хочу-таки дослухати.

— Отак ми й жили,— повторює мати.— Навчились навіть хліб пекти. Зерна ще дістанеш сяк-так, і змолоти не штука, млини працювали, а от хліб... Тим, що видавали...

— Сільські люди навичку мають,— каже батько.— А нам усе як з першої руки.

— Не святі горшки ліплять,— героїчно підхоплює мати, і її обличчя на мент стає горде.

Я добре бачу це обличчя. Але я не бачу дядька. Бо дядько сидить до мене спиною. І знову здається мені, що він не заступає того світла від лампи, що воно просочується крізь нього, а може, світиться в ньому. Я бачу лампу в чоловікові, моя нитка знову рветься, знову дві її половинки пливуть у кімнаті лекалами, і я ось-ось згасну в цій ночі, як гасне свічка чи хоч би ота лампа, котра дивно просвічує мого дядька. Мозок мій уже не палає серед ночі, як досіль, і я розумію, що й справді можу заснути й навіки вирізати зі своєї уяви і цю нічну учту, й бесіду. Тоді я знову стану звичайним хлопчаком, і мені, як і всім, присниться, що я літаю. Отак з гори на гору скачу, наче казковий олень, і всі з мене захоплені. Але щось іще тримає мене в хвилях безсоння; я начебто чую глибоке й утомлене зітхання; материн голос розповідає свою нехитру житейську повість; вглибині хитається борода того діда, який допомагав нам жити і через це міг жити й сам,— той дід помер ще в тих часах, у яких плавають тільки невеликі уламки мого життя, часом яскраві, а часом як клапті туману; я наказую собі розплющити очі й напружити слух, і хай точиться далі та повільна, втомлена розповідь матері; маю обов’язково вислухати її, адже я сам для них немалий клопіт: за мною треба було невпинно стежити, щоб не губився я в тих безмежних лабіринтах вулиць, в яких неважко загубитися й навік. І я знову хапаю оті відлетілі від мене хвости ниток і зв’язую їх, хай не міцним вузлом, але надійно.