Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Після тієї моторошної звістки Тодося якось враз постарішала, зігнулася, навіть голос став глухіший. І хоч давно вже не співала, у думці якось самі собою часто зринали слова старовинної пісні «Ой, горе тій чайці». Може, того, що її саму Чайчихою в селі звали?

Сашко на той час уже закінчував десятирічку, але кожного літа працював у тракторній бригаді. Тямущий і слухняний хлопець був там своїм. І вдома до всього брався: відремонтували хату, перекрили шифером, навели порядок у саду. Тодішній голова колгоспу, гріх казати, багато допомагав, та й Івасеві друзі ще тоді у селі жили, навідувались частенько. Тодося тихо раділа, що сина не візьмуть в армію — мав відстрочку. Надіялась, що буде коло кого віка доживати, але доля знову розпорядилась по-своєму, і знову дуже жорстоко.

Від колгоспу Сашка направили на курси шоферів до ПТУ в сусіднє село. Власне, хлопцеві потрібні були тільки права, бо вже давно і машину водив, і трактора.

...Та весна видалась дуже дощовою, земля розм’якла, осувалася по краях і схилах. Курсанти ПТУ поїхали машинами до кар’єру за піском, але там якраз ескаватор поламався. Вони зібралися усі докупи, щоб подивитись чи полагодити. Саме в цей час стався великий обвал піску з самого верху, їх накрило всіх, вдарило об залізо... Коли відкопали, то з п’яти хлопців двоє були вже неживі. Серед них — і Сашко...

Відтоді для Тодосі потьмарився світ, небо назавжди стало сірим, а весняні голоси оніміли. Відтоді кожної весни, коли одцвітають вишні, вона бачить, як несуть її сина, а вишневі пелюстки обсипають холодними білими сльозами його молоде обличчя й темний кучерявий чуб...

Ще кілька років ходила на роботу, але вже не в ланку — сторожувала на корівнику. Там було спокійніше. Майже не говорила ні з ким, просто мовчки кивала головою, щось потроху і вдома робила по господарству, але скоріше за звичкою, аніж відчуваючи потребу. Поступово вживалася в свою самотність, хоч і не розуміла, як і для чого живе.

— Скриплю собі, як старе дерево. Ніяк буря не зломить, — говорила, коли хто питав про здоров’я.

Так проходив рік за роком. Тодося постаріла, зовсім зігнулася, як і її хата, й повітка, і криниця. Майже увесь город віддала сусідці Ользі, а собі лишила клаптичок, то тепер молоді сусіди помагали засаджувати його весною і збирати восени. А полола помаленьку сама: то на стільчику, то на паличку спираючись.

Як був ще колгосп, то бригадир навідувався, казав, коли топливо завезуть, коли зерна якого випишуть чи соломки. А тепер усе перекрутилося: ні влади, ні ради. Опустіло село — молодші роз’їхались по заробітках, по містах, а старі вимирають потроху або зовсім немічні стали. А вона все живе...

Теплої пори Тодося виходила на вулицю і годинами сиділа на колодці під старою липою. До неї усі вітались, дехто зупинявся, щоб словом перекинутись, — відповідала, хоч пізнавала не всіх, та пильно вдивлялась в кожного добрими, вицвілими від горя і старості сірими очима. Але у селі всі знали Тодосю Чайчиху...

Вертатися у свою пустку не хотілось, проте верталась бо знала, що там її чекають сини й чоловік на фотографіях, прикрашених старовинними рушниками. І батько, й сини були майже одного віку...

А того дня їхав повз двір Степан Гладун своєю конякою та й гукнув до старої:

— Бабо Чайчихо, а чи не треба чого у селі? Я мимо сільради їду, то підвіз би, і назад заберу, як захочете.

Вона й погодилась, бо треба було узнати в сільраді, чи скоро завезуть топливо — вже ж літо кінчається, а ніхто не кує ні меле. Може, забули про бабу? Запнула чистеньку хустину, взула новіші капці. Степан підсадив на воза та й поїхали.

До голови сільради зайшла не зразу — зайнятий був. Вона його ще толком і не знала, бо був не місцевий, недавно переїхав, казали люди. Увійшла, поздоровалась, але він не відповів, а тільки кивнув головою і рукою махнув, щоб сідала: якраз телефон задзвонив. Закінчив розмову, повернув голову, глянув, наче крізь стіну, і відразу:

— Чого ви хотіли, бабо?

— Та я, сину, хотіла про топливо узнати, чи скоро привезуть? Боюсь, щоб холода й негода не застали, бо у нас вулиця така, що не проїдеш тоді.

— От нема вам чого робить, чи що? Тільки голову даремно морочите! Буде наряд — завеземо вам дров. Це ж не тільки від мене залежить, ясно? Ви ж не одна така! Ну, все у вас?

— Усе. Вибачте, що потривожила. Вибачайте. А й справді одна. Одним одна.

Важко піднялась, помалу вийшла з сільради, наче облита крижаною водою.

Надворі якось потемніло, аж моторошно — надходила гроза...