Світлана Дремлюк - На кленовім мості

— Ну, що ж оце ти наробив (чи наробила)? А щоб тебе дощ намочив! Хіба ж так можна? Ах ти ж морока отака шкодлива! Ось зараз знайду дубчика гарного або кропиви нарву!

Це були типові погрози тітки Гані внукам, але вони, як правило, закінчувались миром.

І ось зараз ми мовчки сидимо на теплій лежанці, я обіймаю худенькі плечі, її згорблену від тяжкої праці спину, заглядаю у вічі:

— Що з тобою? Щось болить?

— Та, Тетянко, нічого такого. Старість прийшла, то й болить усе. Од цього ж нікуди не дінешся.

— Ні, я відчуваю, щось трапилось-таки. Розкажи!

Тітка кілька хвилин мовчить, а потім, не піднімаючи голови, якимось придушеним, наче не своїм, голосом через силу видавлює з себе:

— Знаєш, дитино, я тижнів три тому мало руки на себе не наложила.

— Боже мій, що ти таке кажеш? Як це так? Як ти могла подумати про таке?

— Та так воно вийшло. Не думала і не гадала, що до такого дійду...

— Та розкажи ж толком, що трапилось?!

І тітка почала розказувати...

Тієї дощової осені колгосп (він ще доживав віку) дуже затримувався із збиранням урожаю, хоч, правду кажучи, й особливого робочого настрою у людей давно вже не було: голова колгоспу, знову «заїжджий», не сільський, більше слідкував за тим, щоб собі побільше урвати, а не про урожай і колгоспників подбати. Ото й робилося все на хіп-хап — аби з рук.

Соняшники збирали пізно, тому багато рослин уже попадало, а повторного підбирання, звісно, не провели. Стали через деякий час люди виходити на лан і вибивати насіння з тих шапочок, що ще не погнили від дощів. Тітка ніколи не ходила в поле: далеко і якось незвично. Але того дня вийшла провести сестру, яка проживала на хуторі, кілометрів затри, а заодно й провідати могилу чоловіка на цвинтарі.

Проходячи повз соняшниковий лан, побачила людей з мішками, торбами, котрі збирали шапочки, заодно вилущували насіння. Постояла, а потім вирішила й собі зайти: хай буде що лузати взимку. Відповідної «тари» не мала — так собі, невелику торбину. Хороших соняшників майже не лишилось, але півторбинки налущила та й пішла помаленьку шляхом додому, несучи торбину на зігнутій руці. Обігнало кілька односельців на велосипедах, до яких були прив’язані туго набиті мішки.

Та ось позаду почувся гуркіт мотора, і біля неї різко загальмував «бобик» голови колгоспу. Сам і за кермом сидів, і як завжди «під газком»: голова ніколи не обминав нагоди перехилити чарку. Відчинилися дверцята машини, вивалилось важке тіло, ще більше почервоніло одутлувате обличчя. Не відповівши на привітання старої, голова гаркнув:

— Що, бабо, колгоспне добро розкрадаєш?

— Та Господь з вами, Максиме Гнатовичу, хіба ж я крала — просто підібрала кілька голівок соняшника. Воно ж однаково згниє під дощем. Ви ж самі бачите, що люди давно вже ті соняшники підбирають. Скільки ж я тут взяла?

— A-а, так ти ще й виправдовуєшся? Стара, а злодюгою стала. Усі ви тут одним миром мазані: злодій на злодієві. Та я тебе на чисту воду виведу! Перед усім селом вистрамлю: і в газеті напишуть, і на плакаті коло контори тебе розрисуємо, щоб усі бачили.

— Побійтеся Бога, Гнатовичу! За віщо! Я ж проробила в колгоспі більше тридцяти років, і в ланці, і на фермі. Ніхто про мене зроду поганого слова не сказав. За що ж ви так на мене? Пробачте вже, згляньтесь на мою старість...

— Ото, щоб знала, як виправдовуватись і щоб другим неповадно було. Одну накажу, як слідує, то й другим буде зась!

Голова вирвав з рук оторопілої жінки злощасну торбинку, жбурнув її в машину і, з трудом втиснувши своє тіло за кермо, рвонув з місця, оббризкавши стару водою й грязюкою...

— Не знаю вже, як я тоді й додому доплентала, — вела далі невеселу мову тітка, раз по раз втираючи сльози. Якось мені раптом усе наче потухло всередині: от немає сили, от-от упаду отут, на шляху, і лежатиму дровинякою, поки й задубію. Але якось-таки добрела з Божою поміччю додому. І так мені стало і боляче, і страшно, — лежу цілу ніч без сну й думаю: а що, як і справді ославить на все село? Соромно ж буде і перед людьми, і перед дітьми та внуками! А в нього розуму на це хватить... І, головне, за що? Віриш, дитино, таке на мене найшло: от не переживу сорому, зроблю щось собі, щоб не дожити до ганьби... Ледве діждавшись ранку, пішла до сусідки Марусі, розказала їй, як було. А та давай мене умовляти й лаяти заразом. Мовляв, усі, бабо Ганю, знають і вас, і голову нашого розпрекрасного. Розумний, мовляв, не повірить, а дурний — не подивує. Так він по-людському ніколи й не говорить: усе з лайкою, образами. Як тільки терплять люди?