Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Опустилась на лавку за парканом, не маючи сил іти далі, наче не чула й не бачила нічого од тієї гіркоти, що наповнила душу.

Отямилась від знайомого привітного голосу поштарки Насті, яка тримала за руку, питала про здоров’я, повідомляла, що дядько Петро Нездолій переказував: хоче їй рубаних дров привезти й гостинців цілу торбу. Мовчки кивнула, потеплішала на лиці чи то від ласкавого голосу Насті, чи від сонячних зайчиків навколо її постаті.

Під’їхав і Степан Гладун, щоб забрати Тодосю додому, теж про щось питав і розказував, але Чайчиха все мовчала...

Битком набитий старенький автобус, здригаючись і підскакуючи на вибоїнах, здавалось, от-от мав розвалитися, та все ж поволі просувався вперед, аж поки не зупинився на краю села.

Того року осінь так щедро дарувала дощі, що земля не висихала, а тому йти ввечері сільською «розквашеною» дорогою було для мене справжнім випробуванням. Власне, дороги, як такої, взагалі не було: розбита тракторами й машинами земля блищала калюжами. Очевидно, десь існувала й протоптана стежка для освідомлених місцевих перехожих, але я, «чужа», не змогла її знайти.

Темне осіннє небо, вкрите суцільними погрозливими хмарами, наче підганяло мене, а тому я мимоволі пішла швидше, вже не розбираючи дороги: то по калюжах, то по бур’янах, аж поки не вибралась-таки на якусь протоптану стежечку вже на підході до знайомої хати.

Тітка Ганя була молодшою сестрою моєї мами і моєю хрещеною матір’ю. Мене вона завжди називала «дитино», «дочко», чекала так, як і своїх дітей, яких доля, за словами тітки, «розкидала по світах». А я її, як і маму, називала на «ти», а інколи просто — Ганя.

Коли я нарешті подолала розгрузлу дорогу і увійшла в хату, тітка тільки сплеснула руками: чоботи по коліна в грязюці, одяг в реп’яхах, заляпаний «по саму шию». Поки чистили, мили, розвішували речі сушитись, я й не звернула уваги, що тітка, зазвичай така балакуча, жартівлива, виглядала дещо пригніченою.

Швиденько помившись, я виклала привезені гостинці, а тітка приготувала вечерю. Нарешті ми сіли за стіл. Я вдивлялась в дороге обличчя, слухала якісь сільські новини про далеких родичів, сусідів, козу, а відчуття тривоги не покидало: вона й справді виглядала змарнілою, а в очах ховалась якась гіркота й смуток. Не наважувалась запитати першою — чекала, що сама розкаже, адже у нас і справді були дуже довірливі стосунки.

Поприбирали зі столу й сіли удвох на теплій лежанці. У хаті було затишно, тихо, тільки насторожена осіння темрява мовчки заглядала у вікна; десь по селу валували собаки, озвався й тітчин Джерік у дворі.

Кілька хвилин ми просто сиділи й мовчали. Потім я тихо погладила натруджену шкарубку руку: поліартрит ще більше спотворив пальці, а вени аж пороздувались. Жаль торкнув серце: скільки ж випробувань випало на долю цієї жінки! Під час війни в хату, де була майже уся наша сім’я, потрапив снаряд, і тітку, ще зовсім молоду дівчину, тяжко контузило: повністю присипало землею, травмувало спину й голову. Власне, я й стала її рятівницею, бо мене, чотирирічну дитину, викинуло вибуховою хвилею в іншу кімнату, а там, опинившись у мороці, серед криків і стогону поранених, я й собі стала кричати, кликати маму. На щастя, маму лише оглушило вибухом, а тому вона, вибравшись з-під уламків та лахміття, стала відразу ж розшукувати тих, що були в кімнаті до вибуху. Через якихось 15 хвилин знайшли тітку Ганю і ледве привели до тями — почала задихатись, присипана землею.

Усе життя вона тяжко працювала і вдома, і колгоспі. Спочатку великою сім’єю жили з чоловіком у старенькій хаті, а потім «стяглися» на нову, побудували повітку, виростили чотирьох дітей. Скільки й пам’ятаю, то все вони були у роботі, і в колгоспі, і вдома. Чоловік був комбайнером і за сезон жнив ставав зовсім чорним і сухим — випалювався на сонці.

Незважаючи на вічну заклопотаність і втому, тітка майже ніколи не втрачала бадьорості духу, привітності, а особливо — любові до дітей. Як же вона вміла їх «чукикати», бавитись з ними! Може, тому що в молодості у дит’яслах працювала? Але скоріше, від щедрості душі й природної доброти. Влітку, бувало, позвозять їй усіх внуків, а ті бешкетують, роблять шкоду, вередують, а бабця без ніякого зла усіх мирила, розказувала, повчала, та, саме головне, — ніколи не нарікала, що діти завдають їй мороки. Відколи й пам’ятаю себе, тітка водилась з дітьми, в тім числі й зі мною, перешивала платтячка, чомусь учила, щось підказувала. Здається, вона й сердилась на малечу жартома: