Світлана Дремлюк - На кленовім мості

*** Виходить, що зрозуміти до кінця іншу людину так же важко і майже неможливо, як і передати голосом усю складність симфонічного твору: можна наспівати лише одну якусь тему, — так само можна зрозуміти іншого в чомусь одному. Принаймні, якщо дуже хотіти і намагатися.

*** Буває, що робиш щось, наче назло сам собі і не можеш зупинитися. Ось тоді й кажуть, що нечиста сила в людину вселяється.

Чомусь останнім часом ця сила все частіше стала показувати своє чорне єство: робимо назло і собі, і людям, накопичуємо злобу на весь світ і захлинаємося нею...

При найменшій же нагоді виплескуємо її на першого зустрічного, бездумно й люто, а легше від цього чомусь не стає...

*** Ми не маємо нічого іншого, крім розуму й почутів, щоб судити про людей і речі. Сліпе довір’я, віра, які зберігаються всупереч розумові, грунтуючись на одних лише почуттях, — все це наробило багато лиха. Та найбільше лихо, як на мене, в тім, що ми віримо в те, що нам хочеться, довіряємо тим, кого всіляко прикрашаємо й наділяємо чеснотами в нашій уяві, продиктованій і підігрітій тими ж почуттями.

*** Якщо людина неспроможна бачити себе «збоку»—тверезо оцінювати свої дії, вчинки, слова, — вона втрачає самоконтроль, стає досить проблемною і для оточуючих, і для себе, бо буде поволі опускатись і дрібнішати душею. Більше того, вона, зрештою, втратить здатність росту, самовдосконалення, навіть бажання залишатись persona grata—людиною бажаною і погрібною... Коли хочете, така людина просто «дерев’яніє» і «кам’яніє», як кажуть, стає «важкою».

*** Щоденна праця кожного з нас, особливо, якщо вона відповідальна й напружена, — це своєрідний шахтний забій: рубаєш і відвалюєш породу, не підіймаючи голови, майже не помічаючи плину часу. І коли при цьому немає хоч невеличкого відчуття радості чи певного задоволення від результатів роботи, тоді ця праця стає тягарем, як у раба, прикованого ланцюгами до весел галери.

*** Страшно буває не тільки темної ночі в незнайомому місці. Страшно стає, коли розумієш, як звіріють люди, відчуваючи свою абсолютну владу, силу чи якусь іншу перевагу над оточуючими, особливо залежними й слабкими, незахшценими, неспроможними боронитись і відстоювати себе. Адже моральне приниження і знущання не менш болючі, аніж фізичні.

*** Не завадило б час від часу нагадувати окремим нашим співгромадянам, що їх всепоглинаюча любов до себе не повинна заступати Сонце й іншим людям: хоча б час від часу їх слід помічати й трохи рахуватися з ними.

*** То що ж таке самодостатність врешті-решт? Якщо брати до уваги лише здатність людини самостійно вирішувати складні проблеми, бути незалежною як у своїх рішеннях і діях, так і у судженнях, то це, мабуть, не все. Це, очевидно, відчуття волі, свободи вибору. А може, це ще й здатність не тікати від самотності, відчувати незриму присутність тих, кого немає поруч, чи вже не буде ніколи, ділитися з ними своїми думками, звіряти свої рішення й сумніви...

*** Живемо якось дивно — таке часом відчуття, як на платформі залізничного вокзалу: про прибуття поїздів не оголошують, не знаєш, куди дивитись і коли чекати, а тому перебуваєш у такому вихорі неспокою, що не здатний навіть зосередитись.

*** Дуже часто причинами суперечок і навіть конфліктів між нами, грішними, є те, що майже кожен вважає свою думку розумнішою й кращою, свій намір виправданим, а ще (просто смішно!)—хоче, щоб і всі думали саме так або й просто погоджувались з ним не роздумуючи. Здасться, як просто! Та все ж кожна людина думає по-своєму, почуває по-своєму і має на це, до речі, повне право. Просто? Дуже складно. Бо треба так поважати іншу людину, як і себе, більше того, — навчитись прощати їй і окремі слабості чи помилки, і «темноту».

*** Ми забули себе, забули, хто ми і що ми. А між тим, людина є частиною природи, її найдосконалішим витвором. Отож, допоки будемо проклинати свою землю, свою батьківщину, глумитись над нею, зневажати її, як і відвічні закони природи, до тих пір і будемо почуватися знещасливленими, обкраденими, меншовартісними.

*** Часом так багато бруду, лихослів’я, несправедливості й усілякої іншої «чорнухи» навкруги, що не знаєш, де шукати порятунку.

Підказую здравомислящим: треба дивитись у небо, поринати в його чистоту й глибину і пройматися вірою в те, що чисте й високе у нашому житті все-таки є, воно — поруч, навіть дуже доступне, та ми не навчились його бачити...

*** Здатність скиглити, нарікати, прибіднятись вже стала для нас генетичною ознакою. Почалося це, очевидно, ще за часів нашого поневолення чужинцями й кріпаччиною. За радянських часів ця здатність зміцніла, ще й дуже: брехали і скиглили усі, запобігаючи перед всесильною рукою партії, боючись доносів, анонімок, страхаючись КДБ, лякаючись інколи й своєї тіні. Вищі партійні чиновники брехали, прагнучи мати вигляд «святих і безгрішних»; брехали господарники, приховуючи справжній стан речей на підприємствах і власні статки: боялися, що «скинуть». В умовах суцільного дефіциту люди жили в якомусь мисливському ажіотажі: піймати когось на гарячому, «вибити» щось на своє підприємство або у сім’ю, дістати якусь особливу, дефіцитну річ й винести її через чорний хід. Цей мисливський азарт підігрівав, будоражив. Гроші були, бо нічого було купити, усе «давали» в чергах, по списках, а не продавали. Тоді злились на проклятих капіталістів, бо у них усе було.