Вересень 2003
Я повернулась в Чигирин,
І вулиці струмлять у синь,
І Тясмин береги купає...
Забуті голоси лунають,
Вчуваються, як і знайомі кроки,
А ти стоїш, старий, нівроку...
Мій добрий, сивий Чигирин,
Де вулиці струмлять у синь,
Де час, здається, зупинивсь:
Буденно й тихо, як колись...
Коли ж твоя настане днина?
Чигирине, Чигирине...
Квітень 2003
Наздогнала літа свої на кленовім мості:
— Вернись, літо, вернись, осінь, до мене у гості!
Заплакала осінь гірко важкою сльозою,
Затужило й собі літо, обнявшись зі мною.
— Не вернемось, голубонько, бо так не буває:
З цього мосту кленового літа не вертають.
З цього мосту кленового — у вирій дорога.
Вертай сама, не барися, вертайся, небого.
Рано тобі до вирію, не треба спішити,
Маєш справ іще багато, — не всю росу спито,
Ту, що Богом дарована, що тобі відлита.
... На кленовім мості літа доганяла
Не вернулись. Промайнули —
Знать, погордували...
Квітень 2003
Щоразу енергетика столітніх сосон
Мене рятує від безсилля і тривоги.
І хоч снує октави сива осінь,
Ще струменить бадьорістю моя дорога,
А серце ще відгукується щемом
І на красу, і на буденність,
Людські тривоги й щиру доброту.
Даровано мені дорогу непросту.
Її торую мовчки, пружним кроком:
Не спотикнутись би, не впасти ненароком!
Травень 2003
Недодружила й недолюбила...
У спогадах гірких розворушила,
Розвішала на сонечку сушити
Колись сльозами все те перемите...
А потім — склала в схови цементові,
Щоб і не згадувать ніде й ніколи,
І лати ковані тоді ж наділа,
Забралом очі і лице закрила,
Все заховала, з думки віддалила...
І треба ж — знов розворушила!
Червень 2003
Мережане вікно
У світ, у ніч,
У спогади, у вічність,
І рама темна,
Неначе сум душі...
І музика дерев,
І сльози вкрадені
У тиші,
Що так застигла,
Неначе сум душі.
Опало листя,
Заміліла річка,
Неспокій болем
Тисне на виски,
Неначе сум душі.
Калини кетяг
До руки торкнувся,
Сльоза упала,
Чиста і пекуча, —
Утаємничена,
Неначе сум душі...
Осінь 2003
І
Золотоосінь налетіла —
Щедрозлотом все укрила,
Щедро, щедро, срібнокрила...
Тихо сум стікає сивий,
Зажурилось небо синє.
У душі —мінор осінній:
Плаче, плаче морок сірий.
Осінь все чогось чекала:
Щедро злото дарувала,
Мене кликала — шукала...
Злото інеєм укрилось,
У світанках затаїлось,
А в душі звучить піано:
— Рано тобі, зимо, рано...
II
Листопадовий сум,
Листопадовий плач,
Листопадове небо осіннє...
Я тебе не знайду,
Не знайду, не побачу, —
Не зустріну тебе, не зустріну...
Чи ти мене знайшов,
Чи я тебе зустріла?
Спасибі за любов,
За вічне розуміння...
Вклонився і пішов,
І зник у сивій млі,
Ні слова ти мені,
Ні слова не промовив...
В листопадовий час
Забрідає життя,
І зринає то згадка, то слово.
Листопадовий сум,
Листопадовий вальс,
Листопадова даль непрозора...
III
Чорніє дерево у чистоті осінній.
Багряний обрій — тягне на мороз.
Як вкрадливо підходять зими!
І у житті, і у природі...
Осінь 2003 р.
Позичив березень у лютого кожуха,
Вдягає на ніч, снігом трусить,
А вдень — то плаче, то радіє:
Полоще сорочки і руки гріє.
На санях зранку їде,
Вечором — не віз сідає.
«Весною пахне», — кажуть люди,
А березень кожуха одягає...
Ще провесінь, та буде і весна.
Весною пахне. Я це відчуваю.
2005 рік.
*** В мені живуть різні жалі — за часом, за людьми, що вже не вернуться, за тим, що майже не спроможна зарадити чужим і своїм болям. А ще, як не дивно, — жаль і співчуття до тих чоловіків, особливо молодих і дужих, які чіпляються до побутових дрібниць і самі дрібнішають, мілкішають у дріб’язковості своїх претензій...
Коли ж, на яких перехрестях життя ми втратили своїх лицарів-оборонців? Як же могли вони звалити увесь тягар щоденних випробувань на жіночі плечі?
*** Мені часом здається, що більшість людей не усвідомлює до кінця поняття «зрада». Частіше говоримо про зраду державну, політичну чи подружню, а тим часом існує ще й зрада поглядам, принципам. Ми інколи зраджуємо друзів тим, що не підтримуємо їх у важку хвилину. А ще гірше, коли допомагаємо одним за рахунок інших. Краще вже просто утриматись. Принаймні, це було б чесно...
Читать дальше