Світлана Дремлюк - На кленовім мості

He попрощалися. He говорили.
He вибачалися і не сварились.
Ти в інший світ пішов,
Як кажуть, кращий...
І може, спокій там знайшов,
А може, навіть щастя.
Чи забуття ти відшукав?
Так, кажуть, не буває...
Пішов ти просто назавжди.
Тебе немає...

Літа все мчать і мчать невпинно,
Мов коні буйногриві буревійно.
Минуло десь дитинство голубінню,
І юність промайнула сонцевійна,
І молоді літа минули тінню.
А час іде, щоденно й щохвилинно...
Вже й листопади відшуміли в час осінній —
Втомилися в роботі безупинній
Та й подались у вирій, глибочінню
Небес обдарували і безцінні
У серці спогади лишили, елегійні...
Аж ось уже й зима, мов провидіння,
Така сумна, похмура, безнадійна.
Хоч живлять душу спогади нетлінні,
Літа все мчать, і мчать невпинно.

Какая странная зима!
Нет снега, все мороз, и солнца мало.
Так сумрачно вокруг, так долго ждать,
А я уже совсем устала...
И одиночество, как кошка,
Крадется, душит понемножку:
То когти выпустит, то в душу
Глазами желтыми блеснет,
То горло горечью задушит.
Я отряхну — оно уйдет.
А то вдруг сладким станет:
Мелодией воскреснет, жестом, словом...
Воспоминанья вдруг нагрянут —
Гоню их от себя, но снова
Подстерегают, ждут, когда одна...
А может, защищаться не готова?
Какая долгая зима!...
Так много суеты и сумерков морозных,
В людском лесу все ноют и кричат.
Как много стало душ пустых, холодних...
Но надо верить жить, идти, решать!
И знаю я, что впереди — весна,
И верю я: все чище и светлее станет!

Бывает же такое на душе, что словом,
Ни красками, ни музыкой не передать...
Я выслушать тебя была всегда готова,
Но до конца друг друга оценить, понять
Поможет долгая разлука, одиночество раздумий,
Воспоминаний радость и печаль...
Восходы солнца и тревога полнолуний,
И нежный изумруд травы, и облачная даль, —
Все это принесет тебе моей души тепло,
Чтобы уютнее тебе вдали жилось.

І
Дарований нам Богом рай земний
У пекло ми перетворили,
І світ підступний, від жорстокості тісний,
Ми творимо для себе знавісніло.
І задихаємось, і мучимось, і нарікаєм,
Живемо з болем, в муках умираєм.
Про землі мріємо обітованні.
Й ніхто не думає і не згадає,
Що був дарований нам рай земний,
Та розгубили ми ключі від раю...

II
Зізнаюсь. Подумки я інколи потроху
Ладнаюсь у далеку ту дорогу,
Що за межу десь пролягає,
Хоч знаю, що дорога та — від Бога,
Бо він життя благословляв.
Всі радощі земні і муки, і тривоги,
Падіння й злети — все від Бога.
Він межі всім давно порозділяв...

III
Зазнала всього: злети і падіння,
Пусту оману й каяття,
І потиск теплих рук.
Ховала плач і погляд гнівний,
Приходило прощення й забуття,
Був розпач, сумніви, вагання,
Були надії світлі і кохання,
Була сердечність, чистота,
Безмірне щастя спілкування
І потиск теплих рук...

IV
Буяння літа буйноцвітне
І хор птахів, весняний, літній,
І шовк небес ясно-блакитних,
Й світання раннє, сонцем вмите, —
Усе це літо, літо, літо!
Дрімають сосни, сонцем оповиті,
Та літо скоро відшумить...
Душі тепла мені б не розгубити,
Щоб в холод і себе, й людей зігріть.

V
Усе колись було уже відкрито,
Переговорено і пережито,
Та маєш власне бачення і відкриття:
Це — поступ твій,
Твоє життя!
Бо день за днем
Ти світ свій відкриваєш
І книгу мудрості читаєш,
І глибину його
Поволі осягаєш,
Щоб зрозуміть:
Так мало жив,
Ще менше — знаєш!

VI
Що ж, час минає —
Й біль стихає,
Відболює і завмирає,
Хоч і душа щемить, щемить...
Пишу листи і посилаю,
А відповідей не чекаю
І не діждуся — добре знаю,
А так душа болить...
Та не стогну, і не зітхаю —
Терплю. Не нарікаю.
У чистоту небес пірнаю.
Молюся Богу. Треба жить!

Боїшся ницості?
Чи може, старості?
Душі самотності?
Чи це вже сталося?
Я не питаюся:
Сама живу —
Остерігаюся.
Хоч важко йти,
Не спотикаюся,
І часом падаю, та піднімаюся.
Бувають промахи —
Не оглядаюся.
Боюся ницості,
Боюсь нещирості,
Пустопорожності
У пору зрілості.