Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Якими вони були, останні роки й місяці життя батька? Багато читав, мріяв про подорожі, дуже хотів жити в Корсуні — місті своєї юності...

Коли він йшов до війська, мені було всього 7 місяців. Через 2 місяці батько повернувся на 4 дні: дали дозвіл поїхати на похорони брата, теж курсанта, та він, зрозумівши, що не встигне, вирішив завернути додому, побачити сім’ю. Як вияснилось, — попрощатись. Коли від’їжджав, кілька разів повертався від саней до хати — мама втрачала свідомість...

Пізніше мама розповідала, що за цей короткий час батько змінився, по-іншому став сприймати деякі події. Адже він формувався під впливом свого батька, одного з перших комуністів села, сам, ставши членом партії, був дуже відданим, не допускав, щоб в його присутності висловлювались якісь сумніви чи осуд дій партії й уряду. І ось тоді, восени 1940 року, бачачи обстановку в армії, в країні, він сказав мамі: «Я багато чого зрозумів, зараз будував би своє життя по-іншому».

У листах, які ще йшли із Смоленська, цензура закреслювала окремі слова й рядки. Проте батько, хоч і відчував напруженість обстановки, жив надією. В одному з останніх листів, написаних на початку червня 1941 року, писав, що незабаром випуск, що вже одержав направлення у військову частину, влаштується і відразу ж забере сім’ю.

Листи батька того періоду, як розповідала мама, були теплими, щирими, а деякі — написані віршами. Нічого дивного: мамі було на той час 22, а батькові — 26 років. На жаль, жоден лист не зберігся — пропали разом з іншими цінними паперами під час есесівської облави. Збереглося кілька віршованих рядків, написаних в час короткої відпустки:

... Коли я закінчила інститут, десь років через двадцять після війни, то сама почала шукати сліди батька, писати в різні інстанції. І майже через 40 років, коли вже працювала в місті Корсунь-Шевченківському, за порадою одного з ветеранів війни написала спочатку до Центрального архівного управління, а потім — в Комітет ветеранів 112-ої стрілкової дивізії. Одержала адреси кількох ветеранів і написала їм. Найбільш докладною була розповідь москвича Прокопова, людини не тільки ерудованої, а й уважної, доброзичливої. Власне, він написав кілька листів, а потім вислав (із проханням повернути) і спогади генерала Бегичева, комдива. Як пояснив Проколов, то був самвидат, бо на книгу генерал «не потягнув», але, як я зрозуміла, цю книгу ніколи б і не надрукували, бо про війну тоді було прийнято писати виключно у піднесеному тоні, вихваляючи стійкість і героїзм воїнів. Саме про це, але без вихваляння, і йшлося в тій тоненькій, написаній сухуватою мовою, лише з використанням цифр, дат, назв, та досить страшній по своїй суті, книжечці.

На початку було подано коротку історію створення дивізії, а потім — про бої під Москвою, про ту славнозвісну битву, коли ворога було вперше зупинено й відкинуто від столиці, про тяжкі, виснажливі бої, нестачу боєприпасів і спорядження.

У вирішальних боях грудня 1941 року в дивізії була саперна лопатка на трьох, а часом і одна гвинтівка на двох. Втрати були такими, що після завершення битви дивізію просто розформували, направивши небагатьох, живих і неушкоджених, в інші військові частини.

Одночасно Проколов написав: «Шановна Світлана Павлівна, я, на жаль, не зустрічався з вашим батьком, але повірте, що він у грудні 1941 року загинув під Москвою смертю героя. Інакше у тій обстановці просто не було можливості загинути». Далі він писав, що до 13 грудня 1941 року в дивізії знали число своїх втрат, по можливості хоронили загиблих, але з 13 по 21 грудня обстановка надто ускладнилась. Кожне село і кожен оборонний пункт переходили з рук в руки щодня або й по кілька разів на день. Тоді вже втратили лік: не знали ні числа убитих, ні поранених, ні зниклих безслідно.

Інший ветеран писав, що були моменти, коли втрачалось сприйняття часу, місця...

Ось тоді й з’ясувалося більш-менш точно, що батько загинув у грудні 1941 року, ймовірно неподалік Рузи, де були особливо жорстокі бої. Буваючи на мітингах пам’яті, до щему в серці відчувала, як хочеться покласти квіти на могилу батька, вклонитись його праху. Писала тепер уже у військкомати, школи Московської області, але імені Павла Дремлюка на братських могилах не знайшли. Є воно на меморіальних дошках у селищі Вільшана, звідки призвали в армію, та у рідному селі Товста.

Так і залишився навіки 26-річним мій батько, виявивши разом із своїми фронтовими побратимами виняткову мужність і стійкість у битві під Москвою. Вони руками й серцями зупинили ворога, стаючи брустверами у засніжених полях Підмосков’я, не заслуживши навіть прізвища на братській могилі, навіть спільного обеліска усім загиблим воїнам 112-ої дивізії... Ціна перемоги була аж надто високою, якщо уявити, якими вони були чесними, відданими, талановитими, такими молодими й закоханими в життя...