Світлана Дремлюк - На кленовім мості

За глибоким переконанням мами, працьовитість і працездатність можуть лікувати й рятувати — «при житті держать». Так і пішла вона з життя, легко й спокійно зітхнувши. За десять хвилин до цього ще помила східці в під’їзді, виполоскала ганчірку, розвісила її, закутала в газету й рушник сніданок на кухні, поспівчувала заклопотаній негараздами сусідці — і «тихо пішла за межу».

Моє покоління знає війну не по фільмах і не по книжках... Власне, перші дитячі спогади пов’язанні саме з війною. І вже це — свідчення непростої долі людей, народжених в 30-х. Сприйняття нами світу відбувалося в енергетиці страху, страждань і постійної небезпеки.

Не можу стверджувати, що пам’ятаю багато, проте окремі випадки аж надто яскраво.

...Ось веде мене, трирічну дитину, за руку прадід і раптом зупиняється: «Комендант їде — не треба близько біля дороги стояти». Я не розумію, що таке «комендант», але прадід так стискує руку, що відразу замовкаю й злякано дивлюся, як дорогою мчать дві брички, запряжені добрими кіньми, а всі люди завмирають на місці.

...Сонячний літній день, мами й діда немає вдома — на громадських роботах. В хаті порядкують прабабуся й тьотя Дуня. Раптом заходить чоловік у сіро-зеленому одязі з автоматом на шиї й починає вимагати, щоб йому відчинили двері в кімнату мами. Певне, побачивши замок на дверях, сподівався знайти там щось цінніше, аніж те, що побачив у цій убогій хатині. Не дочекавшись, починає сам відкривати замок. І тут лунає, як завжди рішучий, голос прабаби:

— Ану, собача душа, одійди від дверей! Чого замок крутиш?

На це німець відповідає коротко: «Не понімай». Він продовжує крутити замок, намагаючись вирвати скоби. Тоді відбувається щось неймовірне: бабуся бере його «за барки» і відтягує від дверей. Тьотя хапає мене на руки, готуючись до найстрашнішого, і завмирає. Раптом солдат повертається до старої обличчям і наставляє на неї дуло автомата. І тоді тьотя, а за нею і я, починаємо так кричати, плакати, просити, що він, люто глянувши на нас, виходить з хати...

Невдовзі після цієї пригоди мама перебирається зі мною у віддалений хутір, де жили її рідні. Здавалось, що там буде безпечніше. Але все склалося інакше: на території радгоспу, кілометрів півтора-два від хутора, розташувалась есесівська частина. Час від часу вони здійснювали наскоки на сусідні населені пункти, в тому числі й хутір. Трохи рятувало те, що чорний одяг вершників взимку бачили за півтора кілометри, а тому встигали дещо заховати, а молоді люди, накинувши білі рядна чи простирадла, городами тікали вниз і ховались від облави по ярах. Звичайно, не всі нальоти закінчувались благополучно, особливо пізно ввечері: молодь забирали й вивозили в неволю. Саме так потрапив під облаву молодший мамин брат, якому було лише 16 років.

Забирали все: худобу, продукти, посуд, навіть меблі. Пам’ятаю, як одного разу нас, малих, швидко випровадили на піч й посадили там на посуд і теплий одяг, як зайшли до кімнати люди в чорному, як бабуся Марина пояснювала, що у нас зараза — віспа, чоловіки швидко вийшли, а ми раділи — вдалося!

Але справжнє пекло почалося в січні 1943 року, коли почалися Корсунь-Шевченківська битва і наш «віддалений» хутір став рубежем: зі сходу гриміли гармати радянських військ, а з південного заходу—німецькі. Снаряди падали так близько і так часто, що, здавалося, це не скінчиться ніколи. Падали дерева, горіли хати, повітки. До цього часу відчуваю отой моторошний стан тривоги й безвиході, котрий охоплював старших, доводив їх до розпачу. Бабуся Марина чомусь усе поривалась ховатись під піччю... Мама умовляла спуститись в льох... І ось ми в льоху, сидимо на картоплі між діжками. Холодно, незручно, а вибухи гримлять все ближче, потім крики, постріли —до хутора вступили наші. Скориставшись затишшям, ідемо в хату, щоб погрітися. В теплу кімнату набивається чимало людей: наша сім’я, кілька знайомих і офіцерів. За два кілометри був ворог, тривав обстріл. До артилеристів приєдналися снайпери і коректировщики — з висоти труби сахзаводу хутір було видно, як на долоні.

Пам’ятаю, як ускочив військовий:

Товарищ капитан! Стреляют прицельно — коня убили!

А ты сам цел-невредим? Черт с ним, с конем!

І раптом страшний вибух стрясає хату, усе темніє, якась сила викидає мене з кімнати в кухню, всі двері відчинено, я кричу від страху й бачу, як ведуть і несуть закривавлених бійців — у хату потрапив снаряд. Через якихось півгодини мама, почувши мій крик, прийшла до тями й зуміла вибратись з-під завалу, допомогла й іншим. Коли розвиднилось, ми побачили, що в кімнаті не стало стіни, а на місці ліжка— яма. Там ще годину тому лежала бабуся, наша приятелька. Відкопали контужену, напівживу тьотю Дуню, вивели пораненого в голову капітана — він осліп. Решта людей відбулися травмами, але залишилися живими.