Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Проте всі ми, колеги й учні, запам’ятали його назавжди з іншої причини — розум, доброту, великодушність, небайдужість, щирість.

Через якийсь час я переїхала до іншого міста, потрапила в інший колектив. Мене прийняв директор — сивоголовий енергійний чоловік. Відразу зрозуміла, що він живе роботою. А дещо пізніше дізналася й про його фронтове минуле.

Мобілізували з студентської лави, пройшов підготовку і став авіатехніком. Оскільки місця перебування бойових аеродромів постійно мінялися, то й техніки користувались бойовими машинами для перельотів. Під час одного з них літак при посадці загорівся і заклинило вихідний люк. Їх було (з порушенням) в літаку троє. Рятуючись від смерті, неймовірними зусиллями відкрили люк, який згідно технічних норм, зсередини відкритися не міг... Ясна річ, що всі одержали значні опіки й потрапили до шпиталю.

Коли вранці медсестра зайшла до палати, то завмерла вдивляючись у обличчя юнака, а потім мовчки піднесла дзеркальце, наче відповідаючи на його мовчазне питання. Глянув — і не впізнав: на нього дивилось знайоме обличчя, обрамлене сивиною. Таку мітку залишила війна.

До речі, я вже тоді зрозуміла, наскільки скупо й неохоче розповідають про війну ті, що відчували щодня й щогодини її смертельне дихання. Так було і з моїм колишнім, тепер уже покійним, директором. З якоюсь гіркотою й болем згадував про жінок-льотчиць, про їх легкі літаки, бойові вильоти, котрі так часто закінчувались трагічно...

Приблизно так же стримано розповідав про своє фронтове життя і друг нашої сім’ї Григорій Андрійович, для якого війна почалась із бою під Рава-Руською на прикордонній заставі в червні 1941 року. Живими лишилося всього п’ять чи шість осіб.

...Я низько схиляю голову перед відомими й невідомими солдатами, полеглими в боях у тій кровопролитній війні, перемога в якій дісталась нечувано важкою ціною. Я вклоняюсь і тим, котрі пройшли тяжкі випробування і залишились живими, щоб повідати нам, своїм дітям і внукам правду про ті події. Дуже жаль, що у багатьох ці розповіді склалися в бравурні реляції. Навіть про втрати говорилося з піднесенням, зовсім як про нинішніх палестинських смертників-камікадзе... І чомусь так мало знайшлося таких, котрі б відразу поцікавилися, як живуть сироти, діти полеглих побратимів, як йдеться вдовам... Ті діти виросли без батьківської присутності в житті. Може, саме тому почала народжуватись і вкоренятись байдужість? Може, саме тому частина їх, піднявшись щаблями влади, так і не засвоїла понять милосердя?

Хата прадіда стояла під самою базарною площею, яку частіше називали «вигоном» — місце було чимале, десь до гектара, якщо враховувати прилеглі провулки, пересічене кількома видолинками, поросле по боках і заглибинах кропивою, лопухами й будяками. У вільні від ярмарків дні по ньому бродили кури, гуси, паслися свині, припинали кіз і телят.

Весною тут гуляв вітер, пагорби швидко просихали, і дітвора збиралася гуртами, щоб пограти в «цурки», «гилки» чи «латки», а взимку — їздили на санчатах і саморобних лижах, повертаючись із школи, «міряли» глибину снігу, пірнаючи у кучугури вище колін.

Зазвичай ярмарки відбувалися по неділях, а в інші дні — «базарчики» або «базарці» чи «збіговиська», як казали: «Дві-три баби базару не роблять». У теплу пору це були велелюдні торги, а зимою — і люду було менше, і стояли недовго, протоптуючи місце в снігу. Коні тоді стояли укутані ряднами й попонами, а продавці — схожі на кулі соломи, неповороткі й огрядні від одягу.

Ясна річ, краще ніж Остап Вишня, описати ярмарок навряд чи зможу, проте своя неповторність була і тут. Причому, як я тепер розумію, це було справжнє неповторне дійство: місце зустрічей, обміну новинами, демонстрації мод, відпочинку й, звичайно ж, торгівлі. А оскільки в моїй пам’яті залишилися саме ярмарки кінця сорокових початку п’ятдесятих років минулого століття, то вони й справді були незвичайними, без достатку, розкоші, але з якоюсь особливою первозданністю, котра виявляла національний характер тодішніх мешканців Шевченкового краю.

У неділю, якщо тільки не ставала на заваді погода, рух навколо вигона починався ще вдосвіта. Скрипіли вози, кувікали свині, ревли корови й телята, чулися вигуки людей: з домашнім скотом треба було прибути зарані, щоб зайняти гарне місце. Розташовувались, годували худобу й снідали самі. Далі прибували «горщечники» — гончарі зі своїм «крамом», бо їм теж треба було чимало місця й часу, щоб розвантажити свої хури. Пізніше сходилися люди з борошном, крупою, фруктами чи сушнею, молочними продуктами, словом, усім тим, чим багаті були селяни на той час.