Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Я бувала на хуторі влітку, призвичаювалась до господарства, проте моєю вихователькою й наставницею була прабабуся Агафія Дорофіївна. Скільки й пам’ятаю себе, то все з нею: в хаті, на городі, в садку, на вулиці, ходила за нею невідступно, тримаючись за спідницю чи за руку — до церкви, на базар, до сусідів «на посиденьки».

Бабуся була завжди аж надто рішучою і часто безапеляційною. Навіть ввечері, коли відчиняла кому-небудь двері, ніколи не допитувалась, хто ж прийшов. Вона мало згадувала про своє дитинство, сім’ю, бо росла коло тітки, лишившись сиротою. Одна з сестер стала монашкою, а з іншою стосунки у неї якось не складалися. Бабця втратила першого сина Серафіона: помер від скарлатини підлітком. Здається, всю любов материнства перенесла на маму — першу дочку молодшого сина, а потім — і на мене.

Проте вихователька моя завжди була дуже вимогливою й строгою: виходити без дозволу за ворота, на вулицю, «носитися з шматком», брати будь-що «без просу» заборонялося. Коли пускали гуляти до подруг, то «на часок», не більше. Гукне бабця — треба відразу ж прожогом додому, не зупиняючись, бо на другий раз не пустить. Цікаво, що бабця ніяк не могла змиритись із моїм «новомодним» на той час іменем, а тому гукала: «Свєтя!» або «Нана!»

Мене змалечку привчили подати водички, паличку, відчинити двері, принести щось із городу, а головне — вислухати старшого, не втручатись у розмови дорослих, відповідати, коли питають. Хіба не народна педагогіка?

Думаю, що організованістю, зібраністю, готовністю (чи уготовленістю) до дій я зобов’язана і їй, неграмотній сільській жінці з Шевченкового краю, яка ніколи не казала мені «одчепися», відповідала, як могла, на численні питання, володіла неймовірно (як на наш час) багатою, щедро пересипаною прислів’ями, приказками, примовками, пісенними рядками, мовою, котра наскільки глибоко наповнила мене в дитинстві, що й зараз відлунює раз по раз у спогадах, у судженнях, в прагненні висловлюватися чітко й просто.

Пройшли роки. Деякі пагони родового дерева так і не розвинулися, інші — просто відмерли, а решта — розрослись, подрібнішали, віддаляючись один від одного, гублячись у суєті й просторі...

Проте зараз я приходжу до усвідомлення, що корені мого хліборобського роду були міцними й животворними. Незважаючи на певні вади характеру, виховання, вдачі, усі мої предки були людьми добропорядними й роботящими, ніхто не став відщепенцем, а головне — не зганьбив рідної землі.

На моє розуміння оселя, як і сімейне оточення, залишають значний слід не тільки в пам’яті, а й у способі сприйняття людиною світу.

Хата мого дитинства була стара й непоказна, вкрита соломою, перероблена з колишньої доброї хазяйської повітки. Відтоді я не люблю старих хатів. Вони викликають у мене щемливу жалість і потаємний страх: а раптом щось завалиться під час зливи або вітер зірве дах... Побоювання були небезпідставні, бо часто доводилось і відра підставляти, якщо текло, і «підшивати», якщо буря зривала кілька сніпків.

В нашій хаті постійно щось падало, тріскало, обвалювалось, обривалось. Оскільки сільські будівлі тоді були дерев’яними, без фундаменту, то й «сідали» добряче. В нашій, принаймні, вікна були майже при землі, хоча одне з них влітку відчинялось, і це мені дуже подобалось. А ще — призьба, широка, вимащена глиною, підбита дошкою, — на ній можна було і сидіти, й лежати. Інколи влітку ми біля неї снідали й вечеряли, взявши стільчики, — я, мама, прадід і прабаба. За день призьба гарно нагрівалась, і коли хто заходив ввечері погомоніти, то влітку теж сиділи саме там, на призьбі під хатою.

Мій перший досвід десятирічної мазальниці теж був пов’язаний із призьбою — дозволяли мастити глиною, вчили підводити, а потім, пізніше, навіть около (стіни) дозволяли мазати щіткою, але тільки «за хатою», не з парадної сторони.

У хату заходили через благенькі, латані-перелатані присінки — щось на зразок сучасної веранди. Потім — сіни, звідки заходили і в комору, і в хату. Двері в сіни були дуже масивні, з двома засувами. Прабаба розповідала, що після революції, коли «банда на банді була», незвані гості, знаючи, що прадід в нічній зміні на заводі, так і не змогли відірвати двері ломом, намагалися й підкоп зробити, але не встигли — сусід одігнав. Моя безстрашна прабабуся у цей час чатувала біля вікон з сокирою — приготувалась до самооборони. Пізніше були спроби забратися до хати через горище, навіть підпалити, але Всевишній був милосердним — врятував і хату, і господиню.