Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Скільки й пам’ятаю його, був зовсім сивий, з охайно підстриженими вусами й бородою і добрими синіми очима. Кремезний, середнього зросту, неквапливий, дуже привітний і людяний. Доживши до глибокої старості (90 років), зберіг добру пам’ять, інтерес до життя. Здається, знав усіх у селищі. Коли йшов помаленьку дорогою, спираючись на паличку, всі до нього віталися, й він статечно відповідав, а як не впізнавав кого з молодших, то обов’язково питав: «А чия ти, дитино (сину)? Хто твої батьки? A-а, то це твій батько Якилину Коваленкову держить (одружений)? Знаю, знаю, аякже, я й діда твого знав. Ну, то йди з Богом. Мабуть спішиш?» Якщо ж людина не поспішала, то обов’язково розпитував про родичів, старшим поклін передавав.

І сам теж вітався з усіма, а коло якого двору й пристоював, якщо хазяїна бачив. Слова прощання й привітання вживав особливі: «Здорові були! Бувайте здорові! Ходіть здорові! Ходіть з Богом! З Богом!» Причому, вимовлялися ці слова з легким поклоном, шанобливо й приязно, ще було й картуза підніме, якщо стрічалась дуже шанована людина.

Прадід був трохи грамотним, казав, що у солдатах навчили, а тому любив читати «азету», а особливо — Псалтир чи Євангеліє. До церкви ходить не любив, часто казав, що вірує в Бога, а не в церкву, бо попи здебільшого «народ обманюють».

На його долю випало багато випробувань — добра зазнав мало. Умів і любив розказувати про те, «як колись було». Жаль, що тоді, в дитинстві, я не розуміла усієї цінності його розповідей. Адже то була частинка історії Шевченкового краю.

Річ в тім, що прадід народився в селі Зелена Діброва на Звенигородщині в 1869 році у сім’ї колишніх кріпаків. Саме у це село переїхала з Керелівки старша сестра Тараса Шевченка Катерина, одружившись з Антоном Красицьким. Відомо, що Тарас часто прибігав до сестри, а вже ставши вільною людиною, побував тут в 1845 і 1859 роках.

Прадід знав чимало народних переказів про Шевченка, причому розказував усе з почуттям щирого захоплення й глибокої віри, особливо ті, де йшлося, що великий Кобзар ще довго жив серед людей таємно, переховувався, але допомагав усім...

І він, і його майбутня дружина, теж уродженка Зеленої Діброви, дуже рано осиротіли й скуштували гіркого наймитського хліба ще в підлітковому віці. Своїх батьків, Ганну й Данила, згадував прадід з теплотою, розказував, як господарювали, вчили його...

Він ніколи не нарікав на долю, атому й розповіді всі були яскраві, часом драматичні, навіть трагічні. Інколи замовкав, змахував скупу сльозу. Голос мінявся, ставав хрипким, приглушеним. Але розповідь завершував...

Йому часто доводилось ходити від одного господаря до іншого: там наймали тимчасово, а там — не витримував чи обставини мінялися. Були такі, що жаліли, ставились як до свого, а інші — «всяко бувало, бодай і не згадувати», казав, хитаючи головою. Інколи й били, і годували абияк. А одна розповідь вразила мене особливо.

— Десь мені вже 16-й рік пішов. І служив я тоді у Кавунів. Недобрі то люди були, і хазяйка, і хазяїн. Не було у мене просвітлої години за роботою.

А одного разу, якраз перед зимовим Миколаєм, зве мене хазяїн до хати зразу ж по обіді та й каже, щоб сідлав коня й верхи їхав на хутір, верстов сім буде, покликати родичів на хрестини. Зима того року була дуже завальна: снігу намело майже по пояс, а тут іще й вітер піднявся, почало вихрити, замітати, морозець налягав... Я спробував пояснити, що скоро сонце сяде, негода ж така, та де там! Тільки розгнівив хазяїна...

Осідлав коня та й рушив. У полі вітер ще дужче пронизував, снігом очі засипало, а кінь з трудом переступав по заметах. Видно, я трохи збився з дороги, бо відразу поїхав навпрошки—думав, що швидше буде, аж тут і стемніло. Пустив я поводи і вже не сидів, а майже лежав, притулившись до теплої шиї коня. Мабуть, ще трохи — той упав би, замерз у полі. Та кінь добрий був, розумний, ось він і привіз мене на хутір у той двір, де не раз бував. Я не міг злізти — упав з коня, а хазяїни якраз поралися, побачили, підняли, спочатку снігом одтирали, а потім — горілкою, одігріли, переодягнули. Як очуняв, то зразу ж хотів назад їхати, але не пустили, повезли назад уже другого дня своїми саньми ще й перед хазяїном заступились за мене...

Прадід дослужив у того хазяїна до свят і перейшов до іншого, де жилось значно краще. Проте через якийсь рік, знову трапилась небезпечна пригода: пізно ввечері їхав саньми через поле і напала на нього вовча зграя. Врятували знову ж таки коні, дужі, витривалі. Він палив і кидав позад саней запалені віхті соломи, а коні щодуху мчали через поле, аж поки вовки не відстали, зачувши гавкіт собак у селі...