Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Я стояла й дивилась, забувши, що треба йти. І раптом побачила щось зовсім інакше, навіть дивне. Це був рушник, вишитий лише чорними нитками: узор з виноградного листя, а впродовж — ще один, але якийсь дрібний, невиразний. Підійшла ближче, а то не узор, а літери, вишиті щільненько так, в рядок. Стала читати: «Ростив мене батько як високу тополю». — було написано на лівому полотнищі, а на правому — «та віддала мати у тяжку неволю».

— Що це? — запитала я.

— А то моєї покійної тітки Марійки, батькової сестри, останній рушник, — відповіла Фросинка.

— А чого ти кажеш «останній». Чому я про неї не чула?

— Та і я не дуже що знаю, але мама якось розказувала, що баба Настя силою віддала Марійку заміж у заможну сім’ю: Марійка була найстаршою в родині. Дід Андріян був проти, але нічого не міг вдіяти. Знаєш, яка наша баба... Це майже всі рушники Марійчині, а отой, чорний, вона вишивала перед весіллям...

— А що з нею трапилося, Фросинко?

— Кажу ж, що не дуже що знаю. Не говорять про це у нас. Начебто Марійка й року не прожила після одруження. Пішла взимку до ополонки сорочки полоскати, застудилась, а невдовзі й померла...

Дід після смерті Марійки знайшов рушника і сам повісив його у кімнаті. А баба Настя сюди майже й не заходить.

Сонячний промінь пробився крізь щільну завісу листя, ковзнув по підлозі, по стіні, а далі — по рушниках і зупинився на Марійчиному. Мабуть, як і я, відчув чорну гіркоту, сховану в квітках і маленьких літерах.

Коли ти вже перейшов піввікову межу і небо життя твого щодалі дихає пізньою осінню, то починаєш чітко усвідомлювати, наскільки швидкоплинне людське життя... Буває, не отямишся, як місяць минув чи рік пролетів. А інколи й тиждень — як рік, — так багато всього нагромадилось!

З часом окремі події забуваються чи дрібнішають, а інші — навпаки, врізаються в пам’ять і залишаються в ній назавжди, зринаючи інколи в спогадах то гірким, то солодким щемом.

Якось один філософ сказав, що людині обов’язково треба жити у трьох вимірах — минулому, сучасному й майбутньому. Мабуть, правильно, бо без цього міліє душа людська, спрощується, нівелюється. Шкода тих людей, що живуть лише сьогоднішнім днем...

У кожного є дитячі спогади, чіткі й нечіткі, щасливі й нещасливі. Вони випливають із глибинних сховищ пам’яті у якомусь незвичайному голубувато-рожевому мареві, неначе кадри казкового фільму: одні неясні, уривчасті, а деякі — яскраві, виразні, озвучені голосами людей, які вже давно зникли з твого життя.

В далеких спогадах мого дитинства мало радості, світла й тепла — більше темряви, холоду й страху... Можна сказати, що воно було, як і у переважної кількості дітей мого покоління («передвоєнної випічки», як сказав колись один мій знайомий поет),сірим, безпросвітним. Якщо зважити, то наша генерація людей, народжених наприкінці 30-х, увібрала в себе і моторошні, як для дитячого сприйняття, події воєнного лихоліття, і не менш виснажливо тяжкі повоєнні роки. Ми занадто довго не знали, що таке мир і благополуччя: до війни були ще просто малими, а в умовах війни і безрадісних повоєнних років розгубили дитячу безпосередність...

Тому я щиро сподіваюсь, що мої спогади знайдуть достойний відгук передусім в серцях моїх ровесників, зболених втратами й безкінечними випробуваннями, а також у серцях їх дітей, якщо дехто з мого покоління уже пішов із життя, так і не зумівши чи не встигнувши розповісти проте, як непросто складалась його дорога.

Святе Письмо стверджує, що немає на світі нічого нового, такого, що не було б уже сказане чи зроблене. Це, звісно, правда, але правда й те, що кожна людина — творіння Боже. Вона не схожа на інших, цілком оригінальна й неповторна. А тому так багато слів і думок, перепущених через призву окремого якогось чутливого людського серця, стають таки неповторними, втілюючись у фарбах, музиці, слові.

Час від часу вони відлунюють у серцях споріднених і духовно близьких, і тоді це породжує радість відкриття й щастя спілкування.

Саме усвідомлення цього і привело мене до непростого рішення — написати ці спогади.

На жаль, я не належу до числа тих людей, котрі знають своїх предків до п’ятого чи шостого «коліна» генеалогічного дерева. Маю точні відомості, що мої прапрародичі були кріпаками, причому більш достовірні — про історію маминого роду. Багато чого розказав прадід Євлампій Данилович, сином якого, був Андрій, мамин батько.