Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Всередині хата була невеликою, поділеною на дві кімнати, власне, як і більшість сільських осель. Інтер’єр теж був невибагливим: мисник, лавки, полиці, табуретки, рогачі, кочерги коло припічка. Сам припічок мастився червоною глиною, а долівка — жовтою з кізяком. Її постійно треба було і змазувати, і підправляти.

Ми з прабабусею спали на печі або на лежанці, а прадід — на топчані, куди клали матрац, набитий соломою чи сіном, які періодично мінялися — перетирались. У мами була невелика окрема кімната. Там все було по-іншому: стіл, застелений скатертиною, на вікнах-фіранки й вазони, ліжко з матрацом на пружинах (інколи вдавалось підскакувати на ньому!), шафа й етажерка, забита книгами.

Довгий час це була для мене «заборонена зона»: прабабуся не дозволяла заходити туди у відсутність мами, щоб, буває, не наробила якої шкоди. Будучи неграмотною, вона дуже шанобливо ставилась і до книг, і до всіх грамотних людей, пишалася своєю внучкою — вчителькою, моєю мамою.

Часом, якщо був час і нагода, прабабуся сама заводила мене до кімнати, по фотографіях на стінах розповідала, хто є хто. Там я й познайомилась зі своїм батьком, вірніше, його обличчям на фотографіях і на стіні, і в альбомі...

Не можу сказати, що у тій хаті мешкало, як у Шевченковій, лише «люте зло» — були й світлі, радісні дні, проте лихо заглядало частенько, і неспокій надовго оселявся, і достатку особливого не було. В ній часто бували люди, переважно добрі, проте пам’ятаю й лихих, особливо під час війни. Одного разу, коли вже була старшокласницею, випадково почула присуд гостя — «доброзичливця», котрий турбувався про мою долю:

З такої хати твою дочку, мабуть, і заміж ніхто не візьме!

Не знаю чому, але я нечасто згадую нашу стару оселю, причому, уявляю її як щось нереальне, наче із напівзабутого фільму...

А ось двір, чистий, просторий, густо порослий споришем, обсаджений квітами, і невеликий садок, дбайливо доглянутий прадідом, згадую доволі часто. Що було дійсно гарним і незвичайним біля нашої хати, так це бузок, котрий тягнувся алеєю попід тином над дорогою метрів дванадцять. Коли він зацвітав весною, буяли пахощі, гули бджоли, усе яснішало від сіро-голубого марева цвіту, а хата, побілена, причепурена, виглядала справді ошатнею на тлі зеленої трави й квітів, котрі так дбали мама й прабабуся.

Влітку навкруги все буйніло і заростало, зовсім, як в описі Довженкового городу. І я, як і малий Сашко, теж вирушала в дальні «походи», перевіряла, куди повертаються соняшники, чи з’явився клей на вишнях, гойдалась на міцних гілках, чесала «шовкову» траву в садку й влаштовувала схованки в бузку. Спочатку там у мене були «хатки» для гри із саморобними «ганчір’яними» ляльками, а потім — ховалась з книгами.

Книги — це особлива тема. Взимку читала, аж до 6-го класу при каганцеві — лампою користувалась здебільшого тільки мама. Весною й восени прабабуся виділяла час тільки на уроки: мовляв, читання — забавка, може й почекати. Доводилося бути дуже обачною й винахідливою, щоб не попало «насторч ганчіркою». А влітку я найдужче любила дощові дні: роботи не давали, читати можна було досхочу. Якщо дощ вщухав, можна було ще й відчиняти вікно і слухати химерну музику дощу — постійно підставляли відра, ночви, миски, збираючи дощову воду, краплини стікали із стріхи, стукали об стінки посуду в дивовижному ритмі. І так гарно і мріялося, й читалося під той незвичайно утаємничений передзвін!

Взимку особливі дні наставали тоді, коли завалювало снігом по самі вікна. Тоді прорубувались у заметах проходи на вулицю, а потім сніг відкидали далі від стін хати.

Проте довго читати взимку можна було, окрім, звичайно, вечірнього часу при каганці, тільки в сонячні дні — вікна не так затулялись снопами соломи, і в хаті було достатньо світла.

У ті часи всі хати на зиму «обставляли» — найкращий вигляд мали в’язки очерету, соломи, але бувало, що використовували й снопи кукурудзи та соняшників. Так утеплювали тонкі стіни, захищаючи оселю від холоду.

В зимовий період ніяких заборон чи перешкод стосовно читання не було, а тому я щотижня ходила в бібліотеку, набирала книжок, скільки дозволяли, — і читала досхочу. Якось випадково (я тоді була лише в 3-му класі) мені потрапила «Лісова пісня» Лесі Українки. Я булатак вражена незвичайністю твору, просто приголомшена, і довго-довго перебувала під цим враженням...

Видно, знайомі помічали мої регулярні походи до бібліотеки, бо, зустрічаючи, дехто питав, що взяла, що читаю. Одного разу мені дісталась величезна, красиво ілюстрована книга казок «Ненаглядная красота». І я, дуже задоволена, поспішала додому, час від часу поглядаючи то на палітурку, то на форзаци.