Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Назустріч якраз ішов чоловік маминої колеги й зацікавився, що ж таке «розгарнюще» я несу, а потім доповів мамі:

Там ваша дочка «ненаглядную красоту» додому понесла!

Мама насилу зрозуміла, що ж то за «красота» така.

У мене був дійсно якийсь «шквал» читання, бо вже в середніх класах читала не тільки все доступне з бібліотеки, а й журнали, брошури і навіть... словники. Щоправда, мама в той час уже почала потроху контролювати моє читання й підказувати, рекомендувати, що краще, що необхідніше. І це спрацювало!

Можу з певністю сказати, що я вже тоді відчувала, як ширшає обрій, набирає значимості, глибини усе навколо.

Прагнення до знань, її величність Книга вивели і мене, і моїх батьків, як і багатьох-багатьох таких же сільських дітей, на дорогу світла й пізнання, незважаючи на ту похилену хату, низьку стелю й маленькі, підсліпуваті вікна.

Час, швидкоплинний і невблаганний, віддаляє й віддаляє події, притишує біль втрат. Але є такі почуття, що живуть у глибині душі і, мабуть, залишаються там назавжди, ймовірно переходячи з нею і в інший світ після смерті людини. Принаймні, особисто у мене все складається саме так.

Я ніколи й нікого не назвала батьком, не вимовила цього слова у звертанні, зовсім не пам’ятаю батька, але, здається, знала його усе життя, відчувала його духовний вплив, починаючи з дитинства.

Мало хто з моїх ровесників мав батьків, мало хто пам’ятав їх. Це сприймалося в ті роки як загальний біль, спільна доля. Взагалі, люди тоді жили, стиснувши зуби, без стогону і таких звичних зараз скарг. У куточках спогадів оживають картини: повертаються з війни сусіди, і це охоплює радістю всіх знайомих, вони біжать привітатися, розпитати; мене часто просять, щоб «вгадала», коли повернеться батько, і я чесно відповідаю: «завтра». Це «завтра» так і не настало.

Після визволення України і після війни мама посилала запити в усі кінці. Відповідь була однозначна: «Загинув безвісти в 1941 році». Ні місця, ні дати.

Ішов час, я підростала, бажання побачити батька стало постійним. Підігрівав його молодший брат: мовляв, живий, тільки десь у полоні чи за кордоном. Згодом це пройшло, а я стала збирати інформацію, виліплюючи в своїй уяві реальний образ Батька. Розпитувала матір, родичів, знайомих. Друзів фактично не залишилось — розкидала й забрала війна. Ясно, що це були епізодичні розповіді, але мій допитливий розум, начитаність допомагали.

Народився мій батько у сільській родині, був старшим у сім’ї, де було ще четверо хлопців. Сім’я рано втратила годувальника, тому увесь тягар домашніх клопотів ліг на плечі старшого.

Дуже хотів учитися, а тому після закінчення неповної середньої школи вступив до Корсунської педшколи. Це був початок 30-х років — голод, невлаштованість, бідність. Ходили додому потеплій погоді пішки 15-18 км. Проте вчився добре, жадібно сприймаючи все нове. Після педшколи якийсь час вчителював у рідному селі, а потім вступив на заочний відділ Житомирського педінституту й почав працювати директором школи у сусідньому селі Воронівці. Якраз у цей час познайомився і одружився з молодою вчителькою Антоніною, котра таж закінчила Корсунську педшколу. Вони були гарною парою: сіроокий русявий широкоплечий хлопець і тоненька голубоока дівчина з розкішними довгими косами. Стали працювати разом у Воронівці. Там у травні 1939 року у них народилась дочка, яку батько, котрий так хотів саме дочки (мабуть, тому, що не мав сестер), назвав Світланою.

Батько багато часу віддавав школі, громадській роботі. Вважався грамотним, розумним вчителем, хорошим лектором. Колишні учні згадують його емоційні й змістовні розповіді на уроках української літератури, власні вірші, прочитані їм. На жаль, уціліли тільки два, останні.

Як на той час, батько мав гарну бібліотеку, любив музику, зібрав досить багату фонотеку до патефону. Сам не мав ні слуху, ні голосу, але дуже любив, коли співала мати, її сім’я.

Влітку 1940 року батька викликали до військкомату, попередили, щоб чекав повістки. Переїхали в райцентр Вільшану до маминого дідуся. Батько став тимчасово працювати інспектором райвно, а на початку листопада його направили на навчання до Смоленського стрілково-кулеметного училища. Останнє цивільне фото: батько, стрижений «під нуль», надто зосереджений, і мама, із прикушеною губою, тримаючи руки в кишенях. Вона ніяк тоді не хотіла фотографуватись — батько попросив.