Маргарет Этвуд - Заповіти

І ще сказала, що справжня Тітка Дав залишиться в Канаді й повернеться разом із наступною забраною дівчиною, взявши ім’я новоприбулої Перлової Діви. Вони звикли так мінятися.

— Канадці нас не розрізняють, — сказала Тітка Дав. — Ми всі для них однакові.

Обидві засміялися, наче тішилися, що можуть розігрувати такі жарти.

Тоді Тітка Дав сказала, що інша найважливіша причина для того, щоб одягнути срібну сукню, — полегшення мого в’їзду до Гілеаду, бо ж там жінки не носять чоловічого вбрання. Я сказала, що легінси не чоловічий одяг, а вони спокійно, але твердо відповіли, що чоловічий, про це сказано у Біблії, і це бридота, і якщо я хочу до Гілеаду, доведеться це прийняти.

Я нагадала собі, що не можна з ними сваритися, і вдягла сукню, а ще начепила низку перлів, фальшивих, як і говорила Мелані. Вони сказали, що білий капелюшок потрібен тільки для виходу на вулицю. У приміщенні можна ходити простоволосою, якщо поряд немає чоловіків, бо у них особливе ставлення до волосся — воно змушує їх втрачати контроль, так вони сказали. А моє було особливо запальне, бо ж зеленкувате.

— Це просто відтінок, він змиється, — винувато промовила я, щоб вони знали, що я вже зреклася цього необачного вибору.

— Усе гаразд, дорогенька, — заспокоїла мене Тітка Дав. — Ніхто його не побачить.

Насправді було приємно вдягнути сукню після того брудного й заношеного одягу. Вона була прохолодна, шовковиста.

Тітка Беатріс замовила на обід піцу, до якої на десерт було морозиво з холодильника. Я висловила здивування стосовно того, що вони їдять таке: невже Гілеад не проти шкідливої їжі, особливо для жінок?

— Це частина випробування для Перлових Дів, — пояснила Тітка Дав. — Ми маємо скуштувати плотські спокуси зовнішнього світу, аби зрозуміти їх і відмовитися від них у серці своєму.

Із цими словами вона взяла ще шматок піци.

— Все одно я не зможу більше цим ласувати, — сказала Тітка Беатріс, яка вже доїла свою піцу і перейшла до морозива. — Я справді не розумію, що поганого в морозиві, якщо воно без хімікалій.

Тітка Дав глянула на неї з докором. Тітка Беатріс облизала ложку.

Я від морозива відмовилася. Надто сильно нервувала. Та й розлюбила: воно нагадувало про Мелані.

Тієї ночі перед сном я роздивилася себе у дзеркалі у ванній. Попри їжу та душ, вигляд мала, як розвалюха. Темні кола під очима, худа… Була насправді схожа на волоцюжку, яку треба рятувати.

Було так чудово поспати в ліжку, а не під мостом! Хоча Гарта мені бракувало.

Кожної ночі, яку я провела у тій спальні, вони замикали мої двері. І дбали про те, щоб ніколи не залишати саму вдень.

Наступні кілька днів були витрачені на підготовку моїх паперів на ім’я Тітки Дав. Вони зробили моє фото й зняли відбитки пальців для паспорта. Паспорт видало посольство Гілеаду в Оттаві й відправило спеціальним кур’єром до консульства. Він містив ідентифікаційний код Тітки Дав, але з моєю фотографією та фізичними даними. Вони навіть залізли до імміграційної бази даних Канади, де було зареєстровано приїзд Тітки Дав, тимчасово видалили звідти справжні дані й замінили на мої, додавши відбиток пальця та скан райдужки ока.

— У нас багато друзів у канадському уряді, — сказала Тітка Беатріс. — Ти була б вражена.

— Стільки доброзичливців… — додала Тітка Дав.

І вони в один голос промовили:

— Господу слава.

Поставили рельєфний штамп «ПЕРЛОВА ДІВА» на одну зі сторінок. Це означало, що мене пропустять до Гілеаду без жодних запитань: це наче дипломатичний паспорт, пояснила Тітка Беатріс.

Тепер я була Тіткою Дав, але іншою Тіткою Дав. Мала тимчасову канадську візу Перлової Діви, яку треба було повернути на кордоні під час виїзду. Тітка Беатріс сказала, що все просто.

— Як проходитимемо кордон, частіше опускай погляд, — настановляла мене Тітка Дав. — Це ховає обличчя. І в будь-якому разі так скромніше.

Нас із Тіткою Беатріс відвезли до аеропорту на чорному авто уряду Гілеаду, і я спокійно пройшла прикордонний контроль. Нас навіть не обшукали.

Літак був приватний, з намальованим на ньому крилатим оком. Він був сріблястий, але мені здавався темним — наче велетенська темна птаха, що чекає, аби віднести мене — куди? У порожнечу. Ада з Елайджею намагалися розповісти мені якомога більше про Гілеад, я дивилася документальні фільми та телесюжети, але все одно не могла уявити, що чекає на мене там. Зовсім не почувалася готовою до того.

Пригадала «Прихисток» і біженок. Я дивилася на них, але насправді не бачила. Не думала, як це — полишити місце, яке ти знаєш, втратити все, вирушаючи в невідоме. Як порожньо й темно це має бути… За винятком хіба що проблиску надії, яка дає змогу так ризикувати.