Маргарет Этвуд - Заповіти

Сонце пекло, тож ми сіли в затінку під стіною. Я виставила перед собою старого солом’яного капелюха зі шматком картону, на якому олівцем було написано: «БЕЗДОМНІ ДОПОМОЖІТЬ БУДЬ ЛАСКА». У капелюсі вже лежало кілька монет: Гарт сказав, що коли люди бачать, як інші подають милостиню, імовірність, що й вони до цього долучаться, зростає. Я мала поводитись як розгублена, дезорієнтована — це було неважко, бо ж я насправді так і почувалася.

На розі за квартал на схід від нас улаштувався Джордж. Він мав викликати Аду з Елайджею, коли щось піде не так із Перловими Дівами або ж із поліцією. Вони об’їжджали територію у фургоні.

Гарт говорив мало. Я подумала, що він щось середнє між охоронцем і нянькою, тож сидить тут не заради розмов і зовсім не зобов’язаний бути зі мною милим. На ньому була чорна футболка без рукавів, що виставляла напоказ його власні татуювання: кальмара на одному біцепсі, кажана на другому, обидва чорні. На голові в нього була трикотажна шапочка, теж чорна.

— Усміхайся, коли люди щось кидатимуть, — сказав він, коли я не зробила цього для сивої старої пані. — Говори їм щось.

— Тобто?

— Іноді люди кажуть: «Благослови вас Бог».

Ніл був би шокований, почувши від мене щось таке.

— Це буде брехня. Я не вірю в Бога.

— Гаразд. Просте «дякую» цілком підійде, — терпляче відповів він. — Чи «Гарного вам дня».

— Я не можу цього сказати, — заперечила я. — Це лицемірство. Я не відчуваю вдячності, і мені байдуже, хай хоч який сраний день у них усіх буде.

Він засміявся.

— Тепер ти переймаєшся брехнею? То, може, зміниш ім’я на Ніколь?

— Я цього імені не обирала. Це у мене в кінці списку, ти ж знаєш.

Я обхопила руками коліна й відвернулася від нього. Щомиті все більше почувалася дитиною: він пробуджував у мені такі речі.

— Не марнуй на мене свого гніву, — кинув Гарт. — Я просто декорація. Прибережи його до Гілеаду.

— Ви всі кажете, що я мушу бути агресивна. От така в мене агресія.

— Перлові Діви йдуть, — сказав він. — Не витріщайся на них. Навіть не дивися. Поводься, наче обдовбана.

Не знаю, як він їх помітив, хоч наче й не дивився — вони були на нашій вулиці, але далеко. Та скоро зрівнялися з нами: двоє, у сріблясто-сірих довгих сукнях, із білими комірцями, в білих капелюшках. Руда, судячи з пасом волосся, які вибивалися з-під капелюшка, і брюнетка, судячи з брів. Вони усміхнулися до мене, чи радше до стіни, під якою я сиділа.

— Доброго ранку, люба, — мовила руда. — Як тебе звати?

— Ми можемо допомогти, — озвалася брюнетка. — У Гілеаді бездомних немає.

Я підняла до неї очі, сподіваючись, що на вигляд я не менш жалюгідна, ніж почуваюся. Вони обидві були такі охайні й доглянуті, що від цього я здалася собі втричі замурзанішою.

Гарт поклав долоню на мою праву руку, владно стиснув:

— Вона з вами не говоритиме.

— Хіба не їй вирішувати? — запитала руда.

Я зиркнула на Гарта, наче просячи дозволу.

— Що це в тебе на руці? — запитала брюнетка, вища на зріст. Вдивилася.

— Він тебе б’є, люба? — запитала руда.

Її напарниця усміхнулася.

— Він тебе продає? Ми можемо зробити твоє життя значно кращим.

— Зваліть, сучки гілеадські, — відгавкнувся Гарт із вражаючою дикістю.

Я знову подивилася на дівчат, чистеньких і чепурних у своїх перлових сукнях, із цими білими намистами, і, вірите чи ні, по щоці в мене покотилася сльоза. Я знала, що це їхнє завдання і їм на мене начхати — вони просто хотіли забрати мене і додати до своєї здобичі, — але від цієї доброти мені стало не по собі. Так хотілося, щоб хтось підняв мене із землі й пригорнув…

— Ого, — відгукнулася руда. — Справжній герой. Принаймні дозволь їй узяти оце.

Вона тицьнула мені брошуру. На обкладинці було написано: «У Гілеаді є дім для тебе!»

— Боже благослови.

І вони пішли, раз озирнувшись.

— Хіба я не мала повестися на них? — запитала я. — Піти з ними?

— Не з першого ж разу. Не можна надто полегшувати їм завдання, — відповів Гарт. — Якщо хтось із гілеадських за цим стежить — буде надто підозріло. Не переймайся: вони повернуться.

Тієї ночі ми спали під мостом. Він перетинав яр зі струмком на дні. Піднімався туман: після спекотного дня стало прохолодно й волого. Земля смерділа котячою сечею чи, може, скунсом. Я вдягла сіру толстовку, закрила рукавом тату. Шрам досі трохи болів.

З нами під мостом було ще четверо чи п’ятеро — троє чоловіків і дві жінки, здається, бо було темно й важко щось побачити. Одним із чоловіків був Джордж, він поводився так, наче не знає нас. Одна з жінок запропонувала мені цигарку, але я знала, що погоджуватися не можна — я б закашлялася й видала себе. Пляшку теж передавали по колу. Гарт наказав мені не курити й не пити нічого, бо хтозна, що там.