Маргарет Этвуд - Заповіти

— Ти можеш мені довіряти, я нікому не скажу.

Тоді потроху-помалу все й вийшло назовні. Нікчема лікар Гроув не обмежувався пестощами своїх юних пацієнток у кабінеті дантиста. Мені вже деякий час було про це відомо. Я навіть зібрала фотодокази, але залишила їх без уваги, бо свідчення молодих дівчат (якщо з них можна було щось витягнути, в чому я дуже сумнівалася) брали до уваги не надто охоче, якщо взагалі брали. Навіть із дорослими жінками тут, у Гілеаді, це проблема: чотири свідка-жінки — еквівалент одного чоловіка.

Гроув розраховував саме на це. Він мав довіру Командорів: був чудовим дантистом, а ті, хто має владу, надають неабиякі привілеї професіоналам, котрі звільняють їх від болю. Лікарі, дантисти, юристи, бухгалтери: у новому світі Гілеаду їм часто пробачають гріхи, як і раніше.

Але те, що Гроув робив із юною Бекою — дуже юною, а тоді трохи старшою, та все одно ще юною Бекою, — на мою думку, вимагало покарання.

Сама вона не могла його здійснити. Не стала б свідчити проти Гроува, я в цьому впевнена. І розмова з Аґнес це підтвердила.

Аґнес. Треба комусь розповісти.

Бека. Ні, нема кому.

Аґнес. Можемо сказати Тітці Лідії.

Бека. Вона скаже, що він мій батько, а батьків треба слухатися, такий план Божий. Батько саме так і говорив.

Аґнес. Але ж він тобі не зовсім батько. Якщо так із тобою чинив. Тебе забрали у матері, передали йому немовлям…

Бека. Він сказав, що Бог дав йому владу наді мною.

Аґнес. А твоя так звана мати?

Бека. Вона мені не повірить. Навіть якби повірила, сказала б, що я його звабила. Всі вони так кажуть.

Аґнес. Тобі ж було чотири роки!

Бека. Все одно так скажуть. Ти сама знаєш. Їм не можна вірити… словам таких… таких, як я. І припустімо, що вони мені повірять — його ж тоді вб’ють, розірвуть на Участраті Служниці, а винна буду я. Я не змогла б із цим жити. Це все одно що вбивство.

Я не додаю сюди сльози, те, як утішала її Аґнес, клятви вічної дружби, молитви. Але все це було. І цього було достатньо, щоб розтопити найжорсткіше серце. Навіть моє мало не розтануло.

У результаті Бека вирішила запропонувати це своє мовчазне страждання в жертву Богу. Я не знаю напевне, що про це думав Бог, але мене це не переконало. Якщо вже була колись суддею, то нею й лишишся. Я судила, я винесла вирок. Та як його виконати?

Трохи поміркувавши, минулого тижня я вирішила зробити свій крок. Запросила Тітку Елізабет на горнятко м’ятного чаю до кав’ярні Шлефлі.

Вона була суцільна усмішка: я ж бо вирізнила її задля милості.

— Тітко Лідіє, — мовила вона. — Така несподівана радість!

У неї були дуже добрі манери, коли їй хотілося ними скористатися. «Якщо вже ти була дівчиною з Вассару, нею й залишишся», — так я іноді жартувала до себе, дивлячись, як вона розбиває на кашу ступні якоїсь упертої майбутньої Служниці в Центрі Рахілі та Леї.

— Я подумала, що нам варто конфіденційно поговорити, — почала я.

Вона нахилилася вперед, чекаючи на плітки.

— Я вся перетворилася на вуха, — сказала вона. Неправду сказала, бо мала вуха за дрібну частину себе, та я це проминула.

— Мені буває цікаво… — мовила я. — Якби ви були твариною, то якою?

Вона відкинулася на спинку стільця, збентежена.

— Не можу сказати, що я про це думала. Бог же не створив мене твариною.

— Потіште мене, — наполягала я. — Наприклад, лисиця чи кішка?

Тут, читачко моя, маю тобі дещо пояснити. В дитинстві я читала книжку під назвою «Езопові казки». Брала її в шкільній бібліотеці: моя родина не витрачалася на книжки. У цій книжці була одна історія, над якою я часто розмірковувала. Ось вона.

Лисиця й кішка обговорювали, як саме кожна з них уникає мисливців та їхніх собак. Лисиця сказала, що має цілий набір різних трюків і, якщо раптом прийдуть мисливці із собаками, вона вдаватиметься до них по одному: подвоєння власних слідів, біг по воді, щоб не залишати запаху, нори з кількома виходами… Мисливців виснажить лисяча хитрість, і вони здадуться, облишивши її продовжувати свою кар’єру грабіжниці й злодійки по кошарах.

— А ти, люба кішко? — запитала вона. — Які в тебе трюки?

— Тільки один, — відповіла кішка. — Якщо загнати мене в глухий кут, я видряпаюся на дерево.

Лисиця подякувала кішці за цікаву передобідню розмову, оголосила, що час переходити до їжі й що головна її страва — сама кішка. Клацають лисячі зуби, летять жмутки котячої шерсті. Випльовується жетон з іменем. Плакати з портретом зниклої кішки розвішуються по телеграфних стовпах, повні сердечних закликів від убитих горем дітей…