Маргарет Этвуд - Заповіти

Я відсьорбнула трішки, бо не довіряла цьому молоку. Могли б Тітки дати мені наркотик, перш ніж викрасти й повернути до рук Поли? Я не думала, що Тітка Есті може так вчинити, хоча Тітка Силует здавалася цілком здатною на це. Тітки були на боці Дружин — принаймні так вважали дівчата у школі.

Я міряла кімнатку кроками, тоді лягла на вузьке ліжко. Але була надто збуджена, щоб заснути, тож знову підвелася. На стіні висіло фото: Тітка Лідія з її незрозумілою усмішкою. На протилежній стіні було зображення Крихітки Ніколь. Ті самі знайомі портрети, що й у класах школи Відали, і це дивним чином заспокоювало.

На столі лежала книжка.

Я того дня обдумала й вчинила стільки заборонених дій, що була цілком готова ще до однієї. Тож підійшла до столу й стала вдивлятися в книгу. Що було всередині такого небезпечного для дівчат, таких як я? Такого легкозаймистого? Такого руйнівного?

Я простягнула руку. Взяла книгу.

Розгорнула. З-під обкладинки не вирвалося полум’я.

Натомість під нею було багато білих сторінок із численними значками. Вони скидалися на комашок, чорних поламаних комашок, що вишикувалися рядами, мов мурахи. Я наче знала, що в цих значках заховані звуки й сенси, але не пам’ятала звідки.

— Спочатку дуже складно, — пролунав у мене за спиною голос.

Я не чула, як відчинилися двері. Злякано озирнулася.

— Бека!

Востаннє я бачила її на занятті Тітки Ліз з укладання букетів, і з її розрізаної руки струменіла кров. Тоді її обличчя було дуже бліде, і рішуче, й нещасне. Тепер вона мала значно кращий вигляд. На ній була вільна брунатна сукня, підперезана паском; волосся з проділом посередині скручене ззаду.

— Мене тепер звати не Бека, — мовила вона. — Я Тітка Іммортель, бо тепер я Претендентка. Але коли ми самі, можеш називати мене Бекою.

— То ти все ж таки не вийшла заміж, — сказала я. — Тітка Лідія говорила, що ти маєш вище покликання.

— Так. Тепер я не мушу ні з ким одружуватися, ніколи. А ти як? Чула, ти станеш до шлюбу з кимось дуже важливим.

— Маю стати, — відповіла я й розплакалася. — Але не можу. Просто не можу!

Витерла носа рукавом.

— Знаю. Я їм заявила, що краще помру. Ти, певно, сказала те саме? — Я кивнула. — Сказала, що маєш покликання? Стати Тіткою? — Я знову кивнула. — І ти справді його маєш?

— Не знаю, — відповіла я.

— От і я не знаю, — мовила Бека. — Але піврічний випробний термін я пройшла. Через дев’ять років, як стану достатньо дорослою, можу податися на місіонерську роботу як Перлова Діва, а після її завершення стану справжньою Тіткою. Може, тоді й отримаю справжнє покликання. Я за це молюся.

Я перестала плакати.

— Що я мушу робити? Аби пройти випробування?

— Спочатку треба мити посуд, натирати підлогу, чистити унітази, допомагати з пранням і кухарством, як Марфа, — відповіла Бека. — І почнеш учитися читати. Це значно важче, ніж мити туалети. Але я вже трохи читаю.

Я дала їй книжку.

— Покажи! Ця книга зла? Повна заборонених речей, як і розповідала Тітка Відала?

— Ця? — усміхнулася Бека. — Ця — ні. Це просто «Книга правил Ардуа-холу» з історією, присягами й гімнами. Плюс тижневий розклад прання.

— Ну ж бо! Читай!

Мені хотілося побачити, чи справді вона може перекласти ці комашині позначки у слова. Хоча як мені було знати, що це саме ті слова, якщо я сама не могла їх прочитати?

Бека розгорнула книжку.

— Ось тут, на першій сторінці. «Ардуа-хол. Теорія й практика, протоколи й процедури. Per Ardua Cum Estrus». — Вона показала пальцем. — Бачиш? Це «А».

— Що таке «А»?

Вона зітхнула:

— Сьогодні ми не зможемо цим зайнятися, бо я мушу йти до Бібліотеки Гільдеґарди на нічне чергування, але обіцяю: якщо тобі дозволять залишитися, я тобі допоможу. Спитаємо Тітку Лідію, чи можеш ти жити тут, зі мною. Тут дві спальні порожні.

— Думаєш, вона дозволить?

— Я не впевнена, — стишила голос Бека. — Але ніколи не кажи про неї нічого поганого, навіть якщо здається, що ти в безпечному місці, як ось тут. Вона має спосіб про все дізнаватися. — І пошепки додала: — Вона справді найстрашніша з усіх Тіток!

— Страшніша за Тітку Відалу? — теж пошепки запитала я.

— Тітка Відала хоче, щоб ти помилялася, — відповіла Бека. — А от Тітка Лідія… Це важко описати. Таке відчуття, що вона хоче, щоб ти стала кращою, ніж є.

— Звучить натхненно, — завважила я.

«Натхненно» — то було улюблене слівце Тітки Ліз: вона вживала його, говорячи про букети.

— Вона дивиться так, наче справді тебе бачить.