Маргарет Этвуд - Заповіти

Я говорила переконливо, щоб Тітка Есті бачила, що я на це здатна — на ту мить я справді у це повірила. Майже відчувала на руках кров, що лилася з нього. А тоді — свою власну кров. Майже бачила її, цей червоний серпанок.

Тітка Есті не сказала, що я дуже порочна, як зробила б Тітка Відала. Натомість вона мовила, що розуміє моє горе.

— Може, є інший спосіб, яким ти можеш долучитися до спільного блага? Можливо, ти маєш покликання?

Про це я забула, але тепер згадала.

— О, так! — вигукнула. — Так, маю. Мене покликано до вищого служіння.

Тітка Есті подивилася на мене довгим допитливим поглядом. Тоді спитала, чи може вона безгучно помолитися: їй потрібна настанова. Я дивилася, як вона складає руки, заплющує очі й схиляє голову. Я затамувала подих і сама почала молитися: «Господи, будь ласка, пошли їй правильну звістку!»

Нарешті вона розплющила очі й усміхнулася мені.

— Я поговорю з твоїми батьками. І з Тіткою Лідією.

— Дякую!

Я знову почала плакати, цього разу з полегшенням.

— Хочеш піти зі мною? — спитала вона. — До батьків.

— Не можу, — мовила я. — Вони замкнуть мене в кімнаті, а тоді дадуть ліків. Ви ж знаєте, так вони й зроблять.

Тітка Есті не заперечила.

— Інколи це на краще, — мовила вона. — Але, гадаю, не для тебе. Одначе залишатися тут, у школі, тобі не можна. Я не можу не пустити сюди Очей і не дозволити їм забрати тебе, щоб змусити передумати. Не треба до цього доводити. Краще ходи зі мною.

Вона, певно, оцінила Полу й вирішила, що та здатна на все. Тоді я не знала, звідки Тітка Есті мала цю інформацію про Полу, але тепер знаю. Тітки мають свої шляхи, своїх інформаторів: для них усі стіни прозорі, а двері незамкнені.

Ми вийшли на вулицю, Тітка Есті сказала моєму водієві вибачитися перед Дружиною його Командора за те, що вона так затримала Аґнес Джемайму, і передати, що вона сподівається, що не спричинила цим зайвих хвилювань. А ще просила сказати, що вона, Тітка Есті, збирається завітати до Дружини Командора Кайла з візитом для вирішення важливого питання.

— А вона що? — спитав водій, маючи на увазі мене.

Тітка Есті сказала, що бере на себе відповідальність за мене, тож він може не турбуватися. Хранитель глянув на мене з докором — то був брудний погляд: він знав, що я його обдурила і тепер він у халепі. Однак він сів в авто і виїхав за ворота. Янголи були Янголами школи Відали: вони підкорялися Тітці Есті.

Тоді вона викликала через пейджер свого власного Хранителя, і ми сіли до її автомобіля.

— Я відвезу тебе у безпечне місце, — мовила вона. — Залишишся там, поки я не поговорю з твоїми батьками. Коли дістанемося туди, пообіцяй щось з’їсти. Обіцяєш?

— Я не голодна, — відповіла я, досі стримуючи сльози.

— Зголоднієш, щойно облаштуєшся, — заперечила Тітка Есті. — Принаймні склянку теплого молока випий.

Вона взяла мене за руку й стисла її.

— Все буде добре, — мовила вона. — Усе взагалі буде добре.

Тоді відпустила мою руку й легенько поплескала по долоні.

Це було втішно для мене, але я була на межі того, щоб знову заплакати. Іноді доброта спричиняє такий ефект.

— Як? — спитала я. — Як саме колись може стати добре?

— Не знаю, — відповіла Тітка Есті. — Але стане. Я маю віру.

Вона зітхнула.

— Іноді вірити — тяжка робота.

Сонце сідало. Весняне повітря повнилося тим золотавим серпанком, який часто виникає в цю пору року: чи то пил, чи пилок. Листя на деревах було глянсовите, свіже, щойно розгорнуте; листки були неначе подарунками один для одного — розгорталися, розтрушувалися вперше. Наче Бог щойно їх створив — так Тітка Есті говорила на занятті з поцінування природи, викликаючи в уяві образ Бога, який проводить рукою над змертвілими зимовими деревами, змушуючи їх пускати паростки й розгортатися. І додавала, що кожен листок унікальний, просто як ми! Така гарна думка…

Ми з Тіткою Есті їхали цими золотавими вулицями. Чи побачу я знову ці будинки, ці дерева, ці тротуари? Порожні тротуари, тихі вулиці. У будинках горіло світло. Певно, всередині були щасливі люди, які знали, де їхнє місце. Я вже почувалася вигнанкою, одначе вигнала себе сама, тож не мала права жалітися.

— Куди ми їдемо? — запитала я.

— До Ардуа-холу, — сказала Тітка Есті. — Можеш побути там, поки я відвідаю твоїх батьків.

Я чула, як згадували Ардуа-хол, завжди стишеними голосами, бо то було особливе місце для Тіток. Зілла говорила: те, що Тітки роблять, коли ми не бачимо, нас не стосується. Вони тримаються окремо, то й не варто пхати свого носа куди не слід. «Але я б не хотіла бути ними», — додавала вона.