Маргарет Этвуд - Заповіти

Я наближаюся до поворотного моменту. Колесо Фортуни обертається, мінливе, немов місяць. Скоро ті, хто був унизу, рушать нагору. І навпаки, авжеж.

Я проінформую Командора Джадда про те, що Крихітка Ніколь, яка вже стала юною дівчиною, нарешті майже у мене в руках і скоро можна буде заманити її до Гілеаду. Ці мої «майже» і «можна» триматимуть його в напруженні. Він буде більш ніж у захваті, бо ж давно усвідомив пропагандистську цінність репатріації Крихітки Ніколь. Я скажу, що план уже розроблено, та я поки що не ділитимуся ним: розрахунки дуже тонкі, необачне слово, сказане в неправильному місці, може все зіпсувати. До справи залучені Перлові Діви, вони під моїм контролем як частина особливої жіночої сфери, в яку чоловікам з їхніми важкими руками краще не втручатися — так я скажу, хитро наставляючи на нього пальця. І прощебечу:

— Скоро приз буде ваш. Довіртеся мені.

Він засяє:

— Тітко Лідіє, це ж так добре…

«Надто добре, аби бути правдою, — ось що я подумаю. — Надто добре для цього світу. Добро, стань моїм злом».

Щоб ти розуміла, як зараз розгортаються події, я розповім тобі маленьку історію. Інцидент, який свого часу пройшов майже непоміченим.

Дев’ять років тому чи десь так — того самого року, коли було відкрито мою статую, хоча й в іншу пору, — я сиділа у своєму кабінеті, прораховувала лінії крові для потенційного шлюбу, коли мене перебила поява Тітки Ліз із її тремтливими віями й претензійною зачіскою — модифікацією французької мушлі. Коли її завели до мене, вона знервовано заламувала руки; мені аж соромно стало за таку драму.

— Тітко Лідіє, мені дуже прикро, що я відбираю у вас дорогоцінний час… — почала вона.

Вони всі так кажуть, але нікого це не спиняє. Я усміхнулася, сподіваючись, що виходить не надто загрозливо.

— У чому проблема? — спитала.

Є стандартний набір проблем: ворожнеча Дружин, бунтівні дочки, Командори, невдоволені запропонованим вибором Дружин, Служниці-втікачки, Народження, де щось пішло не так. Час від часу — зґвалтування, яке жорстоко карається, якщо ми вирішуємо зробити це публічно. Або ж убивство: він убиває її, вона вбиває його, вона вбиває її, і — зрідка — він убиває його. В Еконокласі може розгулятися ревнива лють, що змусить махати ножами, але серед обраних чоловічі убивства радше метафоричні — ніж у спину.

У нудні дні я ловлю себе на тому, що прагну чогось оригінального на кшталт справи про канібалізм, а тоді сама собі дорікаю: «Обережніше з бажаннями!» У минулому я бажала різних речей і отримала їх. «Якщо хочеш розсмішити Бога, поділися з ним своїми планами», — так колись говорили. Хоча в наш час сама думка про Божий сміх сусідить із єрессю. Бог став надзвичайно серйозним типом.

— Серед учениць уроків дошлюбної підготовки в «Коралах» сталася нова спроба самогубства, — сказала тітка Ліз, заправляючи пасмо волосся, що випало із зачіски. Вона зняла незграбний бабусин головний убір, який ми всі змушені носити на людях, аби не запалювати пристрасті в чоловіках, хоча сама ідея, що якийсь чоловік може запалати пристрастю через Тітку Ліз з її виразним, але страшенно зморшкуватим профілем або через мене, із сивіючим дахом та тілом, схожим на мішок картоплі, була така сміховинна, що й говорити годі.

Тільки не самогубство, тільки не знову. Але Тітка Ліз сказала «спроба», тож суїцид не вдався. У разі вдалого самогубства влаштовується розслідування, і всі показують пальцями на Ардуа-хол. Звичайне звинувачення — поганий вибір пари. Ми відповідальні за перший зріз, бо тільки ми маємо інформацію про лінії крові. Однак стосовно доцільності думки розходяться.

— Що цього разу? Передозування пігулками від тривожності? Якби ж Дружини не розкидали ці пігулки там, де їх може дістати будь-хто! І ще опіати. Така спокуса… Чи вона намагалася повіситися?

— Не повіситися, — сказала Тітка Ліз. — Вона хотіла перерізати собі зап’ястки садовими ножицями. Я ними квіти підрізаю.

— Це принаймні відверто. Що було далі?

— Ну, поріз виявився не дуже глибокий. Хоча було багато крові й певна кількість… гамору.

— А… — Під гамором вона мала на увазі вереск — так нежіночно… — А далі?

— Я викликала парамедиків, вони дали їй заспокійливе і відвезли до лікарні. Потім я повідомила належні органи влади.

— Правильно. Хранителів чи Очі?

— Усіх потроху.

Я кивнула.

— Схоже, ви впоралися найкращим чином. Тож стосовно чого ви хотіли порадитися?

Тітка Ліз спочатку засяяла, бо я її похвалила, та вираз щастя на її обличчі швидко змінила глибока стурбованість.