Маргарет Этвуд - Заповіти

— Можеш узяти цей стілець, Тітка Ліз буде поряд із тобою.

Вона нерішуче присіла, скромно звівши коліна, склавши на них руки. Недовірливо дивилася на мене.

— Тож ти хочеш стати Тіткою, — почала я. Вона кивнула. — Це привілей, не право. Гадаю, це тобі зрозуміло. І це не винагорода за твою дурну спробу обірвати власне життя. То була помилка і образа Бога. Я впевнена, що це не повториться, якщо ми приймемо тебе.

Вона хитає головою, з’являється сльоза, яку вона не витирає. Чи то показна сльоза, спроба мене вразити?

Я попросила Тітку Ліз зачекати в коридорі. Тоді почала балаканину: Бека отримала другий шанс на життя, але ми обидві маємо бути впевнені, що це правильний для неї шлях, бо ж життя Тітки годиться не для всіх. Вона мусить пообіцяти, що слухатиметься наказів старших, мусить вдатися до непростого навчання і виконуватиме повсякденну роботу, яку їй доручать; щовечора й щоранку вона мусить молитися, щоби Бог її настановив. Тоді, через шість місяців, якщо це справді її вибір і якщо нас задовольнить її прогрес, вона складе присягу в Ардуа-холі, зречеться інших можливих шляхів і навіть тоді буде всього лише Тіткою-Претенденткою, до вдалого завершення закордонної місії Перлової Діви — ще кілька років. Чи готова вона на все це?

— О, так! — сказала Бека.

Вона така вдячна! Готова зробити все, чого від неї вимагають. Ми врятували її від… від… Вона запнулася, зашарілася.

— Дитя моє, з тобою раніше сталося нещастя? — запитала я. — Щось, пов’язане з чоловіками?

— Я не хочу про це говорити. — Вона зблідла ще сильніше.

— Боїшся покарання? — Кивок. — Мені можна сказати. Я чула чимало неприємних історій. І справді розумію дещо з того, що ти пережила.

Та вона все одно відмовлялася, і я не тиснула на неї.

— Божі млини повільно мелють, — зауважила я. — Але надзвичайно дрібно.

— Перепрошую?

Бека була збентежена.

— Я маю на увазі: хто б то не був, з часом він дістане покарання за свою поведінку. Не думай про це. Тут, з нами, ти будеш у безпеці. Він більше ніколи не потурбує тебе. — Ми, Тітки, діємо в таких випадках непомітно, але все ж діємо. — Що ж, сподіваюся, ти доведеш, що гідна моєї довіри.

— О, так, — відповіла дівчина. — Я буду гідна.

Усі вони спочатку такі — розм’яклі від полегшення, жалюгідні від страху, розпростерті. Звісно, з часом це може змінитися: були в нас і ренегатки, і вислизання з будівлі до нерозумних Ромео, були втечі з непослуху. Такі історії зазвичай невесело закінчуються.

— Тітка Ліз проведе тебе й видасть нову форму, — мовила я. — Завтра буде твій перший урок читання, почнеш учити наші правила. Але маєш обрати собі нове ім’я зі списку варіантів. Тепер іди. Завтра буде перший день решти твого життя.

Я говорила якомога бадьоріше.

— Безмежно дякую вам, Тітко Лідіє! — вигукнула Бека. Очі її аж світилися. — Я така вдячна!

Я холодно всміхнулася.

— Рада це чути, — сказала і була насправді рада. Я ціную вдячність, люблю зберігати її на чорний день. Ніколи не знаєш, коли вона може стати в пригоді.

Подумала про те, що кличуть багатьох, та мало кого обирають. Хоча для Ардуа-холу це було неправдою: мало кому з покликаних відмовляли. Авжеж, Беку ми мали залишити. Це була зламана квітка, та за належного догляду вона розцвіте.

— Зачиниш за собою двері.

Вона майже вилетіла з кімнати. Яка ж молода, яка жвава! Яка зворушливо невинна. Чи була я колись такою? Не могла пригадати.

Після того як Бека розрізала собі руку ножицями, залила кров’ю білі хризантеми й поїхала до лікарні, я за неї дуже хвилювалася: чи вона оклигає, чи її покарають? Але осінь, а за нею й зима настали й спливли, а звістки від неї так і не було. Навіть наші Марфи нічого не чули про те, що могло з нею статися.

Шунаміт сказала, що Бека просто намагалася таким чином привернути до себе увагу. Я не погодилася, і, боюся, це спричинило холодок між нами протягом решти навчання.

Настала весна, і Тітка Габбана повідомила, що Тітки обрали трьох кандидатів на розгляд Поли й Командора Кайла. Вона відвідала наш дім, показала їхні знімки, зачитала зі свого записника їхні біографії й кваліфікацію, а Пола з Командором Кайлом слухали і кивали. На цьому етапі я мала роздивитися світлини й послухати, але сказати нічого не могла. У мене був тиждень на роздуми, і Тітка Габбана запевнила, що мої бажання, звісно ж, буде взято до уваги. На це Пола всміхнулася: