Маргарет Этвуд - Заповіти

Він потер пальці. Я знала, що це означає гроші.

— У вас є щось поїсти? — запитала я. — Ми майже весь день не їли.

— Точно, — промовив він.

Наказав нам зачекати й повернувся з горнятками чаю та сандвічами. Там був сир, але не гілеадський, а справжній — козячий, із цибулькою, Мелані такий смакував.

— Дякую, — сказала Аґнес.

Я вже почала їсти, але теж подякувала з набитим ротом.

— Твоя подруга Ада передавала привіт. Скоро побачитеся, — кинув мені капітан Мішіменго.

Я ковтнула.

— Звідки ви знаєте Аду?

Він засміявся.

— Усі якось пов’язані. Принаймні тут. Ми колись давно разом полювали на оленів у Новій Скотії.

Ми спустилися драбиною до наших спальних місць. Спочатку зійшов капітан Мішіменго й увімкнув світло. В трюмі стояли морозильні камери і великі довгасті металеві ящики. Збоку одного з ящиків була закривка, всередині — два спальні мішки, не дуже чисті: гадаю, не ми перші їх використовували. Всюди смерділо рибою.

— Якщо все гаразд, можете не зачинятися, — сказав капітан. — Спіть гарненько, хай вовчок не кусає за бочок.

Ми чули, як віддаляються його кроки.

— Це жахливо, — прошепотіла я до Аґнес. — Рибою смердить. Ці спальники… У них точно воші.

— Маємо бути вдячні, — відповіла вона. — Лягаймо спати.

Моє татуювання мене турбувало — доводилося лежати на правому боці, аби не зачепити його. Я питала себе, чи не почалося в мене зараження крові. Якщо так, то це халепа, бо лікаря на борту точно не було.

Ми прокинулися ще затемна, бо корабель хитався. Аґнес вибралася з ящика й піднялася нагору поглянути, що відбувається. Я теж хотіла піти, але почувалася зле.

Вона повернулася з термосом чаю та двома яйцями, звареними натвердо. Сказала, що ми вийшли в океан і саме тому корабель так хитає.

Вона й не уявляла, що хвилі можуть бути такими величезними, хоча капітан Мішіменго сказав, що це ще нічого особливого.

— Господи, — промимрила я. — Сподіваюся, вони не стануть іще більші. Ненавиджу блювати.

— Будь ласка, не згадуй ім’я Господнє, аби вилаятися, — сказала Аґнес.

— Пробач. Але можу сказати, що, коли Бог і є, Він цілковито спаскудив мені життя.

Я думала, що вона розлютиться, але почула лише:

— Ти на світі не єдина. Нікому не буває легко все життя. Але, можливо, Господь спаскудив, як ти кажеш, твоє життя, маючи на це причини.

— Аж, бляха, не дочекаюся дізнатися, що то за причини, — прогарчала я.

Біль у руці страшенно мене дратував. Не варто було так саркастично до неї говорити, і лаятися теж.

— Я думала, ти зрозуміла істинну мету нашої місії, — мовила Аґнес. — Порятунок Гілеаду. Очищення. Оновлення. Ось причина.

— Гадаєш, цю гнилу купу лайна можна оновити? Спалити, та й годі!

— Чому ти бажаєш зла стільком людям? — м’яко запитала вона. — Це моя країна, я там виросла. Це лідери її псують. Я хочу, щоб стало краще.

— Так, гаразд, — сказала я. — Розумію. Вибач. Я не мала тебе на увазі. Ти моя сестра.

— Я приймаю твоє вибачення. Дякую за розуміння.

Кілька хвилин ми сиділи у темряві й тиші. Я чула її дихання й зітхання.

— Як гадаєш, це спрацює? — нарешті запитала я. — Коли ми приїдемо на місце?

— Це не від нас залежить, — відповіла Аґнес.

На початку другого дня я вже дуже хвилювалася за Ніколь. Вона говорила, що не хвора, але в неї піднялася температура. Я згадала, як нас в Ардуа-холі вчили піклуватися про хворих, тому постійно її напувала. На кораблі було трохи лимонів, тож я мала змогу додати соку до чаю, а ще солі й трохи цукру. Мені було доволі просто лазити вгору-вниз драбиною, що вела до нашого сховку, і я думала про те, що в довгій спідниці це було б значно складніше.

Стояв туман. Ми досі були у водах Гілеаду, і десь опівдні прибула з інспекцією берегова охорона. Ми з Ніколь зачинилися у металевому ящику ізсередини. Вона взяла мене за руку, я її стиснула, і ми лежали без жодного звуку. Чули, як навколо гупають кроки, чули голоси, але звуки віддалилися, і серце припинило так калатати.

Того самого дня пізніше почалися негаразди з двигуном — я дізналася про це, коли вийшла дістати ще лимонного соку. Капітан Мішіменго був стурбований, сказав, що припливи й відпливи у цих краях високі й швидкі, і без двигуна нас викине у море або ж затягне до затоки Фанді й розіб’є об канадський берег, корабель заберуть, команду заарештують. Нас відносило на південь. Чи означає це, що ми знову опинимося в Гілеаді?

Я не знала, чи не шкодує капітан Мішіменго про те, що взагалі погодився нас узяти. Він сказав, що коли корабель захоплять і знайдуть нас, його звинуватять у контрабанді жінок. Тоді корабель конфіскують, і позаяк він сам із Гілеаду, втікач від проєкту Вітчизн через канадський кордон, його назвуть громадянином і судитимуть за контрабанду — тут йому й кінець.