Маргарет Этвуд - Заповіти

Автобус не був переповнений, усі пасажири — з Еконокласу. Звивиста дорога кружляла вздовж берега, однак була не надто мальовнича. Траплялося чимало зачинених мотелів та придорожніх ресторанів, від яких відвалилися вивіски у вигляді великих усміхнених червоних лобстерів.

Що далі на північ ми просувалися, то менш дружньою ставала атмосфера: на нас сердито зиркали, взагалі було відчуття, що місія Перлових Дів і весь Гілеад загалом втрачають популярність. На нас ніхто не плював, але супилися так, наче були б не проти це зробити.

Мені було цікаво, чи далеко ми заїхали. В Аґнес була мапа, розмічена Тіткою Лідією, але я не зважувалася попросити дістати її: якби ми обидві витріщалися на мапу, це могло б викликати підозри. Автобус їхав поволі, і я все більше тривожилася: чи скоро хтось помітить, що нас немає в Ардуа-холі? Чи перекриють дороги, чи зупинятимуть автобуси? Ми були такі підозрілі…

Тоді ми поїхали в об’їзд, дорога була однобічна, й Аґнес почала нервово крутити руками. Я штурхонула її ліктем.

— Мусимо справляти враження спокійних, не забувай.

Вона слабко всміхнулася й склала руки на колінах. Я відчувала, як вона глибоко вдихає й поволі видихає. В Ардуа-холі таки вчили деяких корисних речей, одна з них — самоконтроль. «Та, що не може опанувати себе, не може контролювати і свій шлях до обов’язку. Не боріться з нападами гніву, використовуйте його як пальне. Вдихайте. Видихайте. Обходьте перешкоду. Оминайте».

Я ніколи не змогла б стати справжньою Тіткою.

Було близько п’ятої, коли Аґнес сказала:

— Виходимо тут.

— Це вже кордон? — запитала я.

Вона відповіла, що ні, тут ми маємо пересісти на наступний транспорт. Ми зняли свої наплічники з полиці й вийшли з автобуса. Вітрини в містечку були позабивані, вікна — розтрощені, але працювали заправна станція та пошарпана крамничка.

— Оптимістично, — похмуро мовила я.

— Йди за мною і мовчи, — звеліла Аґнес.

У крамничці смерділо пітними ногами й підгорілим тостом. На полицях майже нічого не було — хіба що бляшанки з мальованими етикетками: консерви, крекери чи печиво. Аґнес пішла до червоної стійки з барними стільцями й сіла, я вчинила так само. Прилавок обслуговував дебелий Еконовік середніх літ. У Канаді це була б дебела жінка середнього віку.

— Чого бажаєте? — звернувся до нас чоловік. Вочевидь, наше вбрання Перлових Дів його не вразило.

— Дві кави, будь ласка, — попросила Аґнес.

Він налив нам кави, штовхнув горнятка через стійку. Кава, певно, настоювалася весь день, бо гіршої я ще не куштувала, навіть у «Килимсні». Не хотілося дратувати чолов’ягу плюванням, тож я висипала в неї пакетик цукру. Стало ще гірше.

— Тепло, як на травневий день, — промовила Аґнес.

— Так не травень же, — відповів він.

— Авжеж, — погодилася вона. — Переплутала. Це ж червневий місяць.

Тепер чоловік усміхнувся.

— Вам треба у вбиральню, — сказав він. — Обом. Оті двері. Я відімкну.

Ми увійшли. То була не вбиральня, а сарай зі старими сітками, поламаною сокирою, стосом відер та задніми дверима.

— Щось ви затрималися, — промовив чолов’яга. — Клятий автобус, вічно запізнюється! Ось ваші речі. Ліхтарики. Сукні складете у наплічники, потім викину. Чекатиму надворі. Треба ворушитися.

Ми отримали джинси, довгі футболки, вовняні шкарпетки та туристичні черевики. Картаті сорочки, флісові шапки, водонепроникні куртки. Натягувати лівий рукав було важко: щось зачепилося за «О». Я бовкнула:

— От лайно! — А тоді: — Вибач.

Навряд чи я колись у житті так швидко перевдягалася, але, знявши сріблясту сукню й вбравшись у ці речі, стала почуватися більше схожою на себе.

Наданий нам одяг видався мені вкрай неприємним. Білизна сильно відрізнялася від тієї простої й міцної, яку носили в Ардуа-холі: мені вона здавалася слизькою й гріховною. А зверху було чоловіче вбрання. Було так незатишно відчувати цю грубу тканину на своїх ногах без нижньої спідниці. Вдягати таке було гендерною зрадою, виступом проти Божого закону: минулого року чоловіка повісили на Стіні за те, що він вбирався у спіднє дружини. Вона про це дізналася й донесла на нього, як велів обов’язок.

— Я мушу це зняти, — сказала я Ніколь. — Це чоловічий одяг.

— Ні, — заперечила вона. — Це дівчачі джинси. У них інший крій, і глянь на цих срібних купідончиків. Точно дівчачі.

— У Гілеаді в це ніколи не повірять. Мене відшмагають, а то й гірше.