Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Моє читання перервала старша медсестра, яка ввійшла повідомити, що наші перелякані юні пацієнти нарешті позасинали.

Я подякував їй за цю благу вість. А потім незчувся, як попросив її, ніби між іншим: «До речі — напишіть, будь ласка, до компанії Елі Ліллі в Індіанаполісі, щоб вони вислали дві тисячі доз їхніх нових ліків під назвою трибензоманераміл».

Гей-го.

Мати померла за два тижні після цих подій.

Сила тяжіння не турбувала нас ще двадцять років.

А час летів. Час обернувся в якогось ефемерного птаха — став розпливчастим через чимраз більші дози трибензоманерамілу.

В якісь проміжки часу я закрив свою клініку, повністю зрікся медицини і мене обрали сенатором Сполучених Штатів від Вермонту.

А час летів.

Одного дня з’ясувалося, що я балотуюся на посаду президента країни. Камердинер причепив до лацкана мого фрака значок кампанії. На ньому було гасло, яке забезпечило мені перемогу на виборах:

Я лише раз з’явився тут, у Нью-Йорку, під час президентської кампанії. Я виступив із промовою зі сходів Публічної бібліотеки на розі Сорок сьомої вулиці і П’ятої авеню. Острів Мангет-тен на той час був сонним морським курортом. Місто так і не оговталося від того першого ґравітаційного струсу, який повиривав ліфти в його будівлях, затопив його тунелі, поламав усі його мости, крім одного — Бруклінського.

Тепер сила тяжіння знову почала химерити. Це вже не були оті страхітливі струси. Якщо китайці й справді були до того причетні, то вони навчилися, як поступово збільшувати або зменшувати її, щоб, мабуть, не спричиняти травмування людей і руйнації нерухомості. Сила тяжіння тепер набула величавої ґраційності морських припливів і відпливів.

Коли я виступав на сходах Бібліотеки, сила тяжіння була велика. Тому я вирішив говорити сидячи. Я був тверезий, як скло, проте розвалився у кріслі, як п’яний англійський сквайр давніх часів.

Моя аудиторія, що головно складалася з пенсіонерів, буквально лежала горілиць на П’ятій авеню, яку поліція перекрила, хоча там і так не було б жодного транспорту. Десь, здається, на Медісон-авеню стався невеликий вибух. Мародери порпалися в руїнах вже ні до чого не придатних хмарочосів.

Я говорив про самотність американців. То була єдина тема, якої я потребував для перемоги, на моє щастя. То була єдина тема, на яку я взагалі міг говорити. Як прикро, казав я, що я не з’явився в американській історії раніше разом зі своїм простим і реальним планом антисамотності. Я казав, що всі руйнівні ексцеси американців у минулому викликала не так пристрасть до гріха, як самотність.

Один старий дід потім підповз до мене і розповів, що він скуповував страхові поліси, акції інвестиційних фондів, побутові прилади, автомобілі і все таке решту не тому, що йому це подобалося чи було потрібно, а тому, що торговці й аґенти, здавалося, обіцяли стати його родичами і все таке решту.

— Я не мав родичів, але дуже потребував їх, — сказав він.

— Як і кожен з нас, — сказав я.

Він розповів, що протягом довгого часу пиячив, сподіваючись породичатися з відвідувачами барів.

— Бармен був би нам за рідного батька, розумієте... Але раптом наступав час, коли вже заборонялося продавати алкоголь.

— Розумію, — відповів я. І розповів напівправду про себе, яка вже набула популярності в ході кампанії: — Колись я теж був страшенно самотній і єдиним створінням, з яким я міг поділитися своїми найпотаємнішими думками, була кобила на ім’я Будвайзер.

І я повідав йому, як загинула Будвайзер.

Під час цієї розмови я знову і знову підносив руку до рота, ніби стримуючи емоційні вигуки. А насправді я ковтав крихітні зелені піґулки. їх на той час вже заборонили і не виготовляли. Але я мав їх чи не мішок, який сховав у своєму кабінеті в приміщенні Сенату.

Саме вони були причиною моєї невгасної чемності й оптимізму, а можливо, й опору старіти так швидко, як інші чоловіки. Мені було сімдесят, але енергії я мав, як людина вдвічі молодша.

Я навіть підчепив собі гарненьку нову дружину, Софі Ротшильд Свейн, якій було лише двадцять три роки.

— Якщо вас оберуть і я отримаю отих всіх нових штучних родичів... — сказав старий і замовк. — Скільки їх буде, кажете?

— Десять тисяч братів і сестер, — відповів я. — Сто дев’яносто тисяч двоюрідних.

— А то не забагато буде? — здивувався він.