Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Так, і коли я перетворив особняк у Вермонті на клініку й невеличку дитячу лікарню, а також і свою постійну оселю, я звелів викарбувати ці слова над парадним входом. Але вони так бентежили моїх пацієнтів, що я звелів їх стесати. Ці слова здавалися пацієнтам визнанням слабкості й нерішучості, натяком на те, що не варто їм було взагалі сюди звертатися.

Втім ці слова залишалися у мене в голові і, справді, шкоди не заподіювали. А інтелектуальним центром тяжіння для моєї медичної практики став єдиний том, який я замикав у сейфі щовечора: оправлений рукопис посібника з догляду за дітьми, який ми з Елізою написали під час нашої оргії на Бікон-Гілл.

В якийсь спосіб ми вклали туди все.

А роки пролітали.

Десь серед цих років я одружився з жінкою, багатою так само, як я, власне, зі своєю троюрідною сестрою. її дівоче ім’я було Роуз Олдріч Форд. Вона була дуже нещасна, бо я її не любив і нікуди не возив. Я завжди мав проблеми з любов’ю. У нас народився син, Картер Пейлі Свейн, якого я теж не зміг полюбити. Картер був нормальний і геть-чисто мені нецікавий. Він нагадував недозрілий виноград — безбарвний, водянистий, який тільки дедалі збільшувався у розмірі.

Коли ми розлучилися, він і його мати купили собі помешкання у тому самому кооперативному будинку, де жила Еліза, у Мачу-Пікчу в Перу. Більше ніколи я не мав про них звісток — навіть коли став президентом Сполучених Штатів Америки.

А час летів.

Одного ранку я прокинувся і усвідомив, що мені майже п’ятдесят років! Мати переїхала до мене у Вермонт. Вона продала будинок у Черепаховій затоці. Вона стала квола і перелякана.

Вона багато говорила зі мною про Царство Небесне.

Тоді я нічого не знав про цей предмет. Я припускав, що коли люди вмирають, то вони вмирають.

— Знаю, що твій батько чекає на мене з відкритими обіймами, — казала вона. — І мої мама й тато також.

Вона мала рацію, як з’ясувалося. Чекати на прибуття нових людей — мало не єдине, що залишається робити в Царстві Небесному.

Те, як мати описувала Царство Небесне, дуже нагадувало поле для гри у ґольф на Гаваях, з ідеально виплеканими майданчиками, що спускаються до теплого океану.

Я трошки з неї кепкував через оте прагнення такого Раю:

— Скидається на місце, де люди повсякчас дудлять лимонад.

— Я дуже люблю лимонад, — відповідала мати.

У свої останні роки мати також часто говорила про свою нелюбов до всього штучного — синтетичних присмаків і волокон, пластмаси тощо. Вона любила шовк, бавовну і льон, вовну і шкіру, глину, скло і камінь. А ще вона казала, що любить коней і вітрильні судна.

— Все воно повертається, мамо, — казав я, і це була правда.

Тільки в моїй клініці ми тримали двадцять коней, а ще фурґони, візки, карети і сани. У мене була своя кобила, величезна коняка клейдесдальської породи ваговозів. її копита прикрашало золотаве оперення. Звали її Будвайзер.

Так, і в гаванях Нью-Йорка, Бостона, Сан-Франциско знову виросли ліси зі щогл, як я чув. Чимало часу спливло відтоді, як я їх бачив.

Так, і я відчув, що гостинність, з якою мій розум приймає фантазії, збільшилася, коли відмерла всяка машинерія, а спілкування із зовнішнім світом ставало дедалі невиразнішим.

Тож я й не здивувався однієї ночі, коли ввійшов до себе в спальню з запаленою свічкою, поклавши перед тим матір спати, і побачив на камінній дошці китайця завбільшки з мій великий палець. Він був одягнений у стьобану синю куртку, штани і кашкет.

Як я міг визначити пізніше, він був перший офіційний посланець від Китайської Народної Республіки до Сполучених Штатів Америки за період більш ніж двадцять п’ять років.

Протягом цього періоду жодний іноземець, який потрапляв до Китаю, як мені відомо, назад вже не повертався ніколи.

Тому фраза «поїхати до Китаю» стала розповсюдженим евфемізмом для «скоїти самогубство».

Гей-го.

Мій маленький відвідувач жестом наказав мені підійти ближче, щоб йому не доводилося кричати. Я підставив йому вухо. Мабуть, воно виглядало моторошно — тунель, порослий волоссям, зі шматочками вушної сірки всередині.

Він розказав мені, що є мандрівним послом, якого призначили на цю посаду через те, що він видимий для іноземців. Він був набагато, набагато більший за середнього китайця, за його словами.

— Я гадав, що ваші люди нами більше не цікавляться, — сказав я.