• • •
Так, і коли я перетворив особняк у Вермонті на клініку й невеличку дитячу лікарню, а також і свою постійну оселю, я звелів викарбувати ці слова над парадним входом. Але вони так бентежили моїх пацієнтів, що я звелів їх стесати. Ці слова здавалися пацієнтам визнанням слабкості й нерішучості, натяком на те, що не варто їм було взагалі сюди звертатися.
Втім ці слова залишалися у мене в голові і, справді, шкоди не заподіювали. А інтелектуальним центром тяжіння для моєї медичної практики став єдиний том, який я замикав у сейфі щовечора: оправлений рукопис посібника з догляду за дітьми, який ми з Елізою написали під час нашої оргії на Бікон-Гілл.
В якийсь спосіб ми вклали туди все.
А роки пролітали.
• • •
Десь серед цих років я одружився з жінкою, багатою так само, як я, власне, зі своєю троюрідною сестрою. її дівоче ім’я було Роуз Олдріч Форд. Вона була дуже нещасна, бо я її не любив і нікуди не возив. Я завжди мав проблеми з любов’ю. У нас народився син, Картер Пейлі Свейн, якого я теж не зміг полюбити. Картер був нормальний і геть-чисто мені нецікавий. Він нагадував недозрілий виноград — безбарвний, водянистий, який тільки дедалі збільшувався у розмірі.
Коли ми розлучилися, він і його мати купили собі помешкання у тому самому кооперативному будинку, де жила Еліза, у Мачу-Пікчу в Перу. Більше ніколи я не мав про них звісток — навіть коли став президентом Сполучених Штатів Америки.
А час летів.
• • •
Одного ранку я прокинувся і усвідомив, що мені майже п’ятдесят років! Мати переїхала до мене у Вермонт. Вона продала будинок у Черепаховій затоці. Вона стала квола і перелякана.
Вона багато говорила зі мною про Царство Небесне.
Тоді я нічого не знав про цей предмет. Я припускав, що коли люди вмирають, то вони вмирають.
— Знаю, що твій батько чекає на мене з відкритими обіймами, — казала вона. — І мої мама й тато також.
Вона мала рацію, як з’ясувалося. Чекати на прибуття нових людей — мало не єдине, що залишається робити в Царстві Небесному.
• • •
Те, як мати описувала Царство Небесне, дуже нагадувало поле для гри у ґольф на Гаваях, з ідеально виплеканими майданчиками, що спускаються до теплого океану.
Я трошки з неї кепкував через оте прагнення такого Раю:
— Скидається на місце, де люди повсякчас дудлять лимонад.
— Я дуже люблю лимонад, — відповідала мати.
У свої останні роки мати також часто говорила про свою нелюбов до всього штучного — синтетичних присмаків і волокон, пластмаси тощо. Вона любила шовк, бавовну і льон, вовну і шкіру, глину, скло і камінь. А ще вона казала, що любить коней і вітрильні судна.
— Все воно повертається, мамо, — казав я, і це була правда.
Тільки в моїй клініці ми тримали двадцять коней, а ще фурґони, візки, карети і сани. У мене була своя кобила, величезна коняка клейдесдальської породи ваговозів. її копита прикрашало золотаве оперення. Звали її Будвайзер.
Так, і в гаванях Нью-Йорка, Бостона, Сан-Франциско знову виросли ліси зі щогл, як я чув. Чимало часу спливло відтоді, як я їх бачив.
• • •
Так, і я відчув, що гостинність, з якою мій розум приймає фантазії, збільшилася, коли відмерла всяка машинерія, а спілкування із зовнішнім світом ставало дедалі невиразнішим.
Тож я й не здивувався однієї ночі, коли ввійшов до себе в спальню з запаленою свічкою, поклавши перед тим матір спати, і побачив на камінній дошці китайця завбільшки з мій великий палець. Він був одягнений у стьобану синю куртку, штани і кашкет.
Як я міг визначити пізніше, він був перший офіційний посланець від Китайської Народної Республіки до Сполучених Штатів Америки за період більш ніж двадцять п’ять років.
• • •
Протягом цього періоду жодний іноземець, який потрапляв до Китаю, як мені відомо, назад вже не повертався ніколи.
Тому фраза «поїхати до Китаю» стала розповсюдженим евфемізмом для «скоїти самогубство».
Гей-го.
• • •
Мій маленький відвідувач жестом наказав мені підійти ближче, щоб йому не доводилося кричати. Я підставив йому вухо. Мабуть, воно виглядало моторошно — тунель, порослий волоссям, зі шматочками вушної сірки всередині.
Він розказав мені, що є мандрівним послом, якого призначили на цю посаду через те, що він видимий для іноземців. Він був набагато, набагато більший за середнього китайця, за його словами.
— Я гадав, що ваші люди нами більше не цікавляться, — сказав я.
Читать дальше