Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Мене ввели в оману улесливі манери й уніформа посильного. Та ще й у голові в мене паморочилося від шампанського. Я без вагань перейшов услід за ним на другий бік Арлінґтон-стріт і ввійшов у зачарований ліс, у Паблік Гарденс.

Це був обман. Посильний зовсім не був посильним.

Ми заходили чимраз далі в гущавину дерев. І на кожній галявині я очікував побачити наш ролс-ройс.

Натомість він підвів мене до якоїсь статуї. Вона зображувала старомодного лікаря, вбраного так, як я полюбляв одягатися. Він був меланхолійний, але гордий. В обіймах він тримав сплячого юнака.

Як повідав мені напис у місячному сяйві, то був пам’ятник першому застосуванню анестезії у підробці документів у Сполучених Штатах, яка сталася в Бостоні.

Я почув якесь невиразне дзижчання десь там у місті, ймовірно, над авеню Співдружності. Проте я не впізнав у цьому гуркотінні завислого гелікоптера.

Але тут фальшивий посильний, який насправді був одним з Елізиних слуг-ін-ків, запустив у повітря магнієву сиґнальну ракету.

У цьому неприродному сліпучому світлі все виглядало скульптурним — неживим, взірцевим і дуже важким.

Гелікоптер матеріалізувався просто над нами, сам як алегорія, перетворений на моторошного механічного янгола у спалаху сиґнальної ракети.

У ньому сиділа Еліза з мікрофоном.

Я б не здивувався, якби вона почала звідти в мене стріляти або жбурнула в мене мішок з екскрементами. Вона подолала всю цю відстань від Перу, щоб доставити половину одного сонета Шекспіра.

— Слухай! — сказала вона. — Слухай! — сказала вона. А потім сказала — Слухай! — ще раз. Спалах тим часом згасав, ракета заплуталася у верхівці дерева. Ось що промовила Еліза мені і всій окрузі:

Склавши руки рупором, я гукнув: «Елізо!» А потім прокричав дещо відважне, те, що я насправді відчув уперше в житті:

— Елізо! Я люблю тебе! — Навкруги вже була темрява.

— Ти чула мене, Елізо? — кричав я. — Я люблю тебе! Я дуже люблю тебе!

— Я чула, — відповіла вона. — Цього ніколи й нікому не можна казати.

— Я так відчуваю, — сказав я.

— Тоді і я у свою чергу скажу тобі, що відчуваю я, мій брате, мій близнюче.

— Що саме?

І вона відповіла:

— Хай Бог направляє руку і розум доктора Вілбура Рокфеллера Свейна.

І тоді гелікоптер відлетів.

Гей-го.

Я повернувся до «Ріца», сміючись і плачучи водночас, — двометровий неандерталець у мереживній ґофрова-ній сорочці й оксамитовому смокінґу кольору морської хвилі. Там зібралася купа людей, яких зацікавила наднова зірка, що спалахнула на сході, а також голос, що віщував з небес про розлучення і кохання. Я пропхався крізь них до бальної зали, залишивши приватним детективам, які стояли на посту біля дверей, розігнати цей натовп.

До моїх гостей, що були на прийнятті, тільки-тільки почали доходити чутки про якусь дивовижу надворі. Я підійшов до матері, щоб розповісти їй, що вчинила Еліза. На мій подив, вона розмовляла з непоказним немолодим незнайомцем, одягненим, як усі приватні детективи, у дешевий діловий костюм.

Мати відрекомендувала його мені як д-ра Мотта. Це був, ясна річ, той самий лікар, який так довго доглядав нас з Елізою у Вермонті. Він прибув до Бостона у справах і, за щасливим збігом, зупинився в «Ріці».

Мене переповнювали новини і шампанське, тому мені було байдуже, хто він такий. Переповівши матері все, що хотів, я сказав д-рові Мотту, що мені було приємно з ним познайомитися, і швидко пішов до інших гостей у бальній залі.

Коли я повернувся до матері десь за годину, д-р Мотт вже пішов. Вона пояснила мені, хто він. Я для годиться висловив жаль, що не міг виділити йому більше часу. Мати дала мені від нього записку, яка, за її словами, становила його подарунок мені на честь закінчення університету.

Записку було написано на фірмовому папері «Ріца». Написано там було тільки оце: «Якщо не можеш творити добро, принаймні не заподіюй шкоди. Гіппократ».