Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Повідомленню виповнилося два тижні, судячи зі штемпеля. У тій самій пошті були і свіжіші новини.

«Із сумом повідомляю, що ваша сестра загинула на Марсі під час обвалу лавини». І підпис — «Фу Манджу».

Я прочитав ці трагічні повідомлення, стоячи на старому дерев’яному ґанку пошти, у тіні маленької сусідньої церкви.

Мене охопило надзвичайне почуття, яке я спершу вважав за природою психологічним, — першим припливом горя. Мені здавалося, що я вріс у цей ґанок. Я не міг ворухнути ногою. Ба більше, риси мого обличчя почали опливати, як розплавлений віск.

Річ була в тому, що сила тяжіння незмірно виросла. У церкві щось з гуркотом хряснуло. То з дзвіниці зірвався дзвін.

А я провалився крізь ґанок і гепнувся на землю.

В інших частинах світу, ясна річ, обривалися троси ліфтів, розбивалися літаки, тонули кораблі, в автомобілів ламалися осі, падали мости, і все таке решта.

Це було жахливо.

Отой перший нещадний поштовх збільшеної сили тяжіння тривав менше як хвилину, але він назавжди змінив світ.

Напівпритомний, я ледь виліз з-під уламків поштового ґанку, коли все скінчилося. Я підібрав свою кореспонденцію.

Будвайзер була мертва. Вона намагалася встояти. її нутрощі вивалилися.

Напевне, мене контузило. Люди в селищі волали про допомогу, а я був єдиний лікар. Але я просто пішов геть.

Пригадую, як я блукав під родинними яблунями.

Пригадую, що я зупинився біля родинного цвинтаря і похмуро розпечатав конверт від фармацевтичної компанії Елі Ліллі. У конверті лежала з дюжина зразків піґулок, які кольором і розміром нагадували сочевицю.

Супроводжувальні матеріали, які я дуже уважно прочитав, пояснювали, що торгова назва цих піґулок — трибензоманераміл. «Манера», вжита як частина назви, стосується гарних манер, соціально прийнятної поведінки.

Ці піґулки призначалися для лікування соціально неприйнятних симптомів хвороби Туретта: люди, які від неї потерпали, мимоволі казали непристойності і робили образливі жести, незалежно від того, де перебували.

У своєму стані дезорієнтації я вирішив, що мені потрібно негайно прийняти дві піґулки, що я і зробив.

Минуло дві хвилини, і все моє єство переповнилося таким задоволенням і впевненістю, яких я доти ніколи не відчував.

Так розпочалася залежність, якій судилося тривати майже тридцять років.

Гей-го.

Просто диво, що в моїй лікарні ніхто не загинув. Ліжка і каталки з дітьми, що важили дещо більше, поламалися. Одна медсестра провалилася в люк, який колись ховався під Елізиним ліжком. Вона зламала обидві ноги.

Мати, дякувати Богові, проспала весь цей час.

Коли вона прокинулась, я стояв біля підніжжя її ліжка. Вона знову розповіла мені, як ненавидить усе штучне.

— Знаю, мамо, — сказав я. — Повністю з тобою згоден. Назад до Природи!

Я й досі не знаю, чи був отой ґравітаційний струс справою Природи, чи то був черговий експеримент китайців.

Тоді я думав, що існує зв’язок між струсом і тим, що Фу Манджу сфотографував наш з Елізою начерк про силу тяжіння.

Так, геть одурманений трибензоманерамілом, я виніс усі наші папери з мавзолею.

Начерк про силу тяжіння виявився для мене незрозумілим. Напевне, ми з Елізою ставали в тисячу разів мудріші, коли притулялися головами, ніж коли між нами пролягали милі й милі.

Наш утопічний план реорганізувати Америку в тисячі штучних родинних кланів був натомість цілком ясний. Між іншим, Фу Манджу вважав його безглуздим.

— Оце і справді дитяча вигадка, — сказав тоді він.

А мені цей план видався захопливим. Там говорилося, що немає нічого нового у штучних родинних кланах в Америці. Лікарі вважають себе спорідненими з іншими лікарями, правники — з правниками, письменники — з письменниками, політики — з політиками, і все таке решта.

Проте ми з Елізою гадали, що то хибна форма родинних кланів. З них вилучалися діти і старі люди, хатні господарки і невдахи всякого роду. І ще одне: їхні інтереси були зазвичай такі вузькоспеціалізовані, що виглядали мало не божевільними для непосвячених.

— Ідеальний родинний клан, — писали ми з Елізою у ті давноминулі роки, — повинен включати всі різновиди американців пропорційно до їхньої чисельності. Створення десяти тисяч таких кланів забезпечило б Америці десять тисяч, сказати б, парламентів, які б щиросердно й фахово обговорювали те, що тепер пристрасно обговорює лише купка лицемірів, а саме — добробут усього людства.