Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Я не відчув жодного болю.

Як я вже казав, я добре усвідомлював, що зроблений не з того мотлоху, який утворює щасливі шлюби.

— Я чесно не думала, що ти зайдеш так далеко, Вілбуре, — сказала Софі. — Я знала, що ти ненормальний і що твоя сестра ненормальна. Проте я не вірила, що зайдеш так далеко.

Софі не довелося задирати голову, говорячи зі мною. Я лежав ниць на підлозі, спершися підборіддям у подушку. Я читав захопливий репортаж про те, що сталося в Урбані, штат Іллінойс.

Я не віддав їй своєї неподільної уваги, тому вона сказала:

— Що ти там таке читаєш, що цікавить тебе значно більше, ніж я?

— Бачиш, — почав я, — протягом багатьох років я був останнім американцем, котрий розмовляв з китайцем. Тепер це не так. Ціла делеґація з китайців зробила візит удові одного фізика в Урбані тижні три тому.

Гей-го.

— Я, звісно, не хочу відбирати твого дорогоцінного часу, — сказала вона. — Само собою, китайці завжди були тобі значно ближчі, ніж я.

Я подарував їй на Різдво інвалідне крісло — їздити Білим домом у дні збільшення сили тяжіння. Я спитав, чому вона ним не користується.

— Мені сумно дивитися, — додав я, — як ти лазиш на карачках.

— Але ж я тепер Арахіс — земляний горіх, — сказала вона. — Арахіс живе дуже близько до землі. Арахіс славиться тим, що росте низько. Арахіс дешевший від дешевого і нижчий від низького.

На першому етапі я вважав обов’язковим, щоб людям не дозволялося змінювати середні імена, які призначив уряд. Даремно я був такий непохитний. Тепер відбуваються усілякі зміни імен як тут, на Острові Смерті, так і деінде. І я не вбачаю в цьому жодної шкоди.

Але з Софі я був дуже суворий.

— Гадаю, ти хочеш бути Орлом або Діамантом, — сказав я.

— Я хочу бути Ротшильд, — відповіла вона.

— Тоді тобі краще виїхати у Мачу-Пікчу, — відтяв я. Саме туди вже перебралися майже всі її кревні.

— Ти насправді такий садист, — спитала Софі, — що хочеш примусити мене довести свою любов до тебе дружбою з незнайомцями, які тепер виповзають з-під сирого каміння, як мокриці? Як стоноги? Як слимаки? Як хробаки?

— Годі, годі, — втихомирював її я.

— Коли ти востаннє дивився на оте шоу виродків за парканом? — спитала Софі.

Одразу за парканом Білого дому, по всьому периметру, щоденно товклися купи людей, які претендували стати нашими з Софі штучними родичами.

Серед них були, пригадую, двоє карликів, що тримали плакат з написом «Вся влада квітам!».

Була там, пригадую, жінка, одягнена в армійську польову куртку поверх пурпурової вечірньої сукні. На голові в неї був шолом перших авіаторів, захисні окуляри і все таке решта. Вона тримала на палиці плакат з написом «Арахісове масло».

— Софі, — сказав я, — там за парканом непересічні американські громадяни. І ти не помиляєшся, коли кажеш, що вони виповзли з-під сирого каміння — як стоноги, мокриці й хробаки. Вони ніколи не мали ні друзів, ні родичів. Усе своє життя вони були змушені вважати, що потрапили, ймовірно, до якогось іншого Всесвіту, оскільки ніхто ніколи не виявив до них гостинності чи дав їм роботу.

— Я їх ненавиджу, — промовила Софі.

— Облиш, — сказав я. — Від них немає ніякої шкоди, як мені відомо.

— Не думала я, що ти зайдеш так далеко, Вілбуре, — повторила вона. — Я гадала, ти вдовольнишся посадою президента. Не думала я, що ти зайдеш так далеко.

— Що ж, — відповів я. — Я радий, що це зробив. І я радий, що нам треба подумати про отих людей за парканом, Софі. Вони — перелякані самітники, яких виманили з-під їхнього сирого каміння за допомогою гуманних нових законів. Вони приголомшено шукають братів, сестер, кузенів і кузин, яких їм несподівано подарував їхній президент з державної соціальної скарбниці, яка досі стояла замкнена.

— Ти збожеволів, — сказала вона.

— Цілком ймовірно, — відповів я. — Але то не буде галюцинація, коли я побачу, як оті люди за парканом знайдуть хоча б одне одного, якщо вже більше немає нікого.

— Вони варті одне одного, — зауважила Софі.

— Саме так, — відповів я. — І вони заслуговують ще на те, що з ними трапиться тепер, коли вони набралися сміливості заговорити з незнайомцями. Зачекай, Софі. Простий досвід спілкування обов’язково дозволить їм піднятися еволюційними сходами за лічені години чи дні, щонайбільше — тижні.

І те не буде галюцинацією, Софі, коли я побачу, як вони стають людьми, пробувши стільки років, як ти кажеш, стоногами, слимаками, мокрицями і хробаками.