Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

— Я вам відповідально ґарантую, що самогубство — остання річ, яку котрийсь із цих двох зробив би, — заявила вона.

Те, що вона сказала оце так весело, виявилося з її боку тактичною помилкою, бо щось в нашій матері перемкнулося. Атмосфера в кімнаті наелектризувалася, бо мати вже не була слабкою, чемною і довірливою лялечкою.

Спершу мати не сказала нічого. Але вона явно перетворилася на щось нелюдське у кращому розумінні слова. Вона стала схожа на готову до стрибка пантеру, ладну перегризти горло цілій зграї спеціалістів з виховання дітей, щоб захистити своїх пантеренят.

То був перший і єдиний раз, коли вона ірраціонально проявила себе як наша з Елізою матір.

Ми з Елізою відчули цей раптовий союз джунґлів, гадаю, телепатично. Принаймні я пам’ятаю, як підбадьорливо залоскотало у вологій бархатистій підкладці моїх носових пазух.

Ми припинили плакати, бо доладно плакати все одно не вміли. Так, і ми висунули чітку вимогу, яку можна було виконати негайно. Ми попросили, щоб нас знову протестували на розумність — цього разу в парі.

— Ми хочемо показати вам, — сказав я, — якими блискучими ми можемо бути, коли діємо разом, і щоб ніхто більше навіть не натякав, щоб нас розлучали.

Ми говорили виважено. Ми пояснили, хто такі «Бетті й Боббі Брауни». Я погодився, що вони тупі. Я сказав, що ми не маємо досвіду в ненависті і ніяк не могли усвідомити, що це за така людська діяльність, коли натрапляли на неї в книжках.

— Але тепер у нас є зародки ненависті, — сказала Еліза. — Наша ненависть дуже і дуже обмежена і стосується лише двох людей у цьому Всесвіті — Бетті й Боббі Браунів.

Д-р Кординер, як з’ясувалося, була, крім усього іншого, боягузкою. Подібно до багатьох боягузів, вона вирішила продовжувати свої залякування у найменш слушний для цього час. Вона поглумилася з нашої з Елізою вимоги.

— В якому світі ви, по-вашому, живете? — запитала вона, і пішло, і пішло.

Тут наша мати підвелася і рушила просто на неї, не торкаючись її і не дивлячись їй у вічі. Мати зверталася до її горла і тоном, середнім між муркотінням і гарчанням, назвала д-ра Кординер «розчепуреною пердливою дупою з карими очима».

Отже, нас з Елізою протестували наново, але цього разу в парі. Ми сиділи за столом з нержавійки в їдальні з кахляними стінами.

Ми були дуже щасливі!

Позбавлена індивідуальності д-р Корделія Свейн Кординер проводила тести, як робот, а наші батьки спостерігали. Вона дала нам нові тести, щоб усі проблеми були незнайомі.

До того, як ми розпочали, Еліза сказала матері й батькові:

— Ми обіцяємо відповідати на кожне питання правильно.

Що ми і зробили.

Які то були питання? Ну, от вчора я копирсався на руїнах школи на Сорок шостій вулиці і мені поталанило знайти цілу пачку тестів на розумові здібності, готові до використання.

Цитую:

«Чоловік придбав 100 акцій пайового капіталу ціною п’ять доларів кожна. Якщо кожна акція зросла на десять відсотків першого місяця, знецінилася на вісім відсотків другого місяця і набрала три відсотки третього місяця, яким стало інвестування цього чоловіка наприкінці третього місяця?»

Або от:

«Скільки цифр стоїть ліворуч від коми у квадратному корені від 692038,42753?»

Або от:

«Який колір має жовтий тюльпан, якщо дивитися на нього крізь синє скельце?»

Або от:

«Чому здається, що Мала Ведмедиця обертається навколо Полярної зірки раз на день?»

Або от:

«Астрономія належить до геології, як верхолаз — до кого?»

І все таке решта.

Гей-го.

Ми виконали Елізину обіцянку про досконалість, як я вже казав.

Єдиною проблемою було те, що ми двоє під час невинного процесу перевірки й переперевірки наших відповідей, зрештою, опинилися під столом, охопивши ногами шиї одне одного, як ножицями, пихкаючи і сопучи одне одному в пах.

Коли ми знову всілися на стільці, д-р Корделія Свейн Кординер лежала непритомна, а наші батьки давно пішли геть.

О десятій годині наступного ранку мене відвезли на автомобілі на Кейп Код, до школи для дефективних дітей.

Знову захід сонця. Десь на розі Тридцять першої вулиці і П’ятої авеню, там, де стоїть армійський танк, з гарматної башти якого росте дерево, кричить до мене пташка. Вона кричить одне й те саме з пронизливою ясністю:

«Козу доїмо?» — каже вона.

Я ніколи не називаю її «птахом, який доїть козу», ані «дрімлюгою».