Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Мелоді та Айседор так само, бо вони наслідують мене у найменуваннях. Скажімо, вони ніколи не скажуть на Ман-геттен — Мангеттен, ніколи не назвуть його «Островом Смерті», як це прийнято на материку. Вони роблять, як я: називають його «Національний парк хмарочосів», не розуміючи, в чому тут гумор, або «Анґкор-Ват» [7] «Храм-гора» у вигляді ступінчастої піраміди, з багатим скульптурним оздобленням, поблизу міста Сіємреап у Кампучії. , також без тіні гумору.

Вони називають цю пташку, яка запитує про доїння, коли сідає сонце, так, як ми з Елізою називали її в дитинстві. То було правильне ім’я, яке ми вичитали в енциклопедії.

Ми дорожили цією назвою через забобонний страх, який вона викликала. Пташка обернулася на кошмарне створіння з картини Гієронімуса Босха, варто було вимовити те наймення. І коли б ми чули її крик, то водночас промовляли назву. То був мало не єдиний випадок, коли ми говорили одночасно.

— Крик Caprimulgus [8] Латинська назва дрімлюги, що складається з двох слів: capra — коза та mulgeo — доїти. З цим пов’язана гра слів, якою послуговується автор — дрімлюга, що доїть козу. — нічної дрімлюги, яка доїть козу, — казали ми.

І от тепер я чую, як це вимовляють Мелоді та Айседор у тій частині вестибюля, де мені їх не видно.

— Крик Caprimulgus — нічної дрімлюги, яка доїть козу, — кажуть вони.

Ми з Елізою слухали цю пташку якось увечері, до мого від’їзду на Кейп Код.

Ми втекли з особняка, щоб усамітнитися в темному мавзолеї професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.

— Кіз доїти? — долетіло десь з-під яблунь.

Навіть коли ми притулилися головами, нам не було що сказати.

Я чув, що приречені на смерть в’язні часто вважають себе вже мертвими, задовго до того, як помруть. Ймовірно, так само почувався наш геній, усвідомлюючи, що якийсь жорстокий кат ось-ось розрубає нас на два неоковирні шматки м’яса, на Бетті й Боббі Браунів.

Хай там як, руки наші працювали — таке часто трапляється з руками людей, що вмирають. Ми принесли з собою все, що вважали найкращим з того, що ми написали. Ми скрутили його в трубочку, поклали в циліндр і сховали в порожній бронзовій погребальній урні.

Ця урна призначалася для праху дружини професора Свейна, але вона забажала, щоб її поховали отут, у Нью-Йорку. Урна була інкрустована міддю.

Гей-го.

Що було в тих паперах?

Спосіб зробити квадратуру кола, як пам’ятаю, — утопічний план створення штучних родинних кланів в Америці шляхом присвоєння кожній людині нового середнього імені. Всі люди з однаковим середнім іменем ставали б родичами.

Так, а ще там була наша критика теорії еволюції Дарвіна, нарис про природу сили тяжіння, суть якої полягала в тому, що сила тяжіння безумовно була змінною величиною у давні часи.

А ще, пригадую, там була стаття про те, що зуби треба мити гарячою водою, як тарілки, каструлі й сковорідки.

І все таке решта.

Це Еліза придумала заховати наші папери в урні.

Це Еліза накрила їх кришкою.

Ми не стояли близько одне до одного, коли вона це робила, отже, те, що вона сказала, було її власним винаходом:

— Попрощайся зі своїм розумом назавжди, Боббі Брауне.

— Прощавай, — сказав я.

— Елізо, — додав я, — у багатьох книжках, які я тобі читав, говориться, що найважливіше в житті — кохання. Може, мені треба сказати тобі тепер, що я тебе кохаю?

— Валяй, кажи, — погодилася вона.

— Я люблю тебе, Елізо, — сказав я.

Вона трохи подумала.

— Ні, — проголосила вона зрештою. — Мені це не до вподоби.

— А чому? — спитав я.

— Таке враження, що ти наставив пістолет мені в голову, — відповіла вона. — Це просто спосіб примусити людей говорити те, що вони насправді не думають. Ну от що я чи будь-хто може сказати на це, крім — я тебе теж?

— То ти мене не любиш? — спитав я.

— А за що можна любити Боббі Брауна? — відповіла вона.

Десь там надворі, під яблунями, нічна дрімлюга знову запитувала, чи доїти кіз.

Еліза не вийшла до сніданку наступного ранку. Вона лишалася у себе в кімнаті, поки я не поїхав.

Наші батьки супроводжували мене у своєму мерседесі-лімузині з водієм за кермом. Я був їхньої дитиною, яка мала майбутнє. Я вмів читати й писати.

І от коли ми котилися крізь красиві сільські краєвиди, до роботи взялося моє забування.

То був захисний механізм проти нестерпного горя, того, що його відчувають усі діти, в чому мене переконують як педіатра.