Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

— І що ж це за пісня? — продовжував він.

— Колись за мною вже мій принц приїде, — відповіла вона.

— Ви мали на увазі якогось конкретного принца в ролі свого рятівника?

— Мого брата-близнюка, — сказала вона. — Але він, звісно, свиня. Він так і не приїхав.

Ми з матір’ю, певна річ, не чинили жодних перепон Елізі та її адвокатові, тож вона легко повернула собі контроль над своїм статком. І мало не перше, що вона зробила, це придбала собі 50 відсотків на володіння професійною футбольною командою «Патріоти Нью-Джерсі».

Це придбання зробило її ще популярнішою. Еліза й далі не виходила з кабінки і не фотографувалася, але Му-шарі запевнив увесь світ, що тепер вона сидить там у блакитно-золотій формі «Патріотів Нью-Джерсі».

Її спитали в цьому конкретному інтерв’ю, чи стежить вона за світовими новинами, на що вона відповіла: «Я, звісно, не звинувачую китайців за те, що вони поїхали додому».

Йшлося про те, що Китайська Народна Республіка закрила своє посольство у Вашинґтоні. Мініатюризація людей у Китаї так просунулася вперед, що їхній посол вже мав на зріст лише шістдесят сантиметрів. Його прощання було чемне й тепле. Він сказав, що його країна розриває стосунки тільки тому, що у Сполучених Штатах не відбувається зовсім нічого цікавого для китайців.

Елізу попросили пояснити, чому цей китаєць мав цілковиту рацію.

— Яку цивілізовану країну могла б зацікавити така гадюча діра, як Америка, — відповіла вона, — де всі так паскудно ставляться до своїх рідних?

А потім прийшов день, коли вони з Мушарі на виду в усіх пройшли пішки від Кембриджа до Бостона мостом Массачусетс авеню бридж. День був теплий і сонячний. Еліза йшла під парасолькою. На ній була форма її футбольної команди.

Боже милостивий! Що за жахливе видовище вона становила!

Вона так згорбилася, що обличчя її було на одному рівні з обличчям Муша-рі, — а Мушарі був не вищий за Наполеона Бонапарта. Вона курила одну сиґа-рету за одною. Вона так кашляла, що здавалося — зараз у неї відірветься голова.

Мушарі був убраний у білий костюм. Він тримав вишукану тростину. З петлиці його лацкана визирала червона троянда.

До нього і його клієнтки скоро приєднався дружньо налаштований натовп, а також фотокореспонденти газет і телевізійні групи.

Ми з матір’ю бачили це по телевізору — охоплені жахом, маю сказати, бо цей парад рухався у напрямку мого будинку на Бікон-Гілл.

— О Вілбуре, Вілбуре, Вілбуре... — повторювала мати, дивлячись на екран. — Невже це справді твоя сестра?

Я невесело пожартував, без тіні усмішки:

— Це або твоя єдина донька, мамо, або мурахоїд, відомий під назвою трубкозуб.

Мати не була готова до конфронтації з Елізою. Вона відступила до своїх покоїв нагорі. Я не хотів, щоб і прислуга бачила оту ґротескову виставу, яку задумала Еліза, — тож я вислав їх усіх до їхньої половини.

Коли пролунав дзвінок у двері, я сам пішов відчиняти.

Я усміхнувся до трубкозуба, камер і натовпу: «Елізо! Люба сестро! Який приємний сюрприз. Заходь, заходь!» — вигукнув я.

Задля формальності я зробив нерішучий жест, ніби хотів її торкнутися.

Вона відсахнулася.

— Тільки торкнися мене, лорде Фаунтлерой, і я тебе покусаю, і ти помреш від сказу, — заявила вона.

Поліція утримувала натовп, щоб він не ввірвався до будинку вслід за Елізою й Мушарі, а я опустив штори, щоб ніхто не міг нас бачити.

Переконавшись, що ми усамітнені, я похмуро спитав у неї:

— Що тебе сюди привело?

— Жага за твоїм ідеальним тілом, Вілбуре, — відповіла вона, закашлялася і розсміялася. — Люба матуся тут? А любий татусь? — Тут вона виправилася: — О ні — адже любий татусь помер! Чи то була люба матуся? Важко второпати.

— Мати в Черепаховій затоці, Елізо, — збрехав я.

У глибині душі я корчився від смутку, ненависті й провини. Я припустив, що її грудна клітка зменшилася до обсягу коробки кухонних сірників. У кімнаті запахло, як у винокурні. Отже, Еліза мала ще й проблеми з алкоголем. Шкіра в неї була жахлива. Колір обличчя нагадував старий кофр нашої прабабусі.

— Черепахова затока, Черепахова затока, — замислилася вона. — А тобі ніколи не спадало на думку, любий братику, що любий татусь взагалі не був нашим батьком?

— Ти про що? — запитав я.

— Можливо, мати потай вислизнула з ліжка й з будинку однієї місячної ночі, — відповіла вона, — і злигалася з гігантською морською черепахою у Черепаховій затоці.