Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Далі вона сказала, не знаючи, що ми підслуховуємо, що Еліза, ймовірно, ніколи не навчиться читати й писати, а значить, не зможе стати виборцем ані отримати водійські права. Вона спробувала пом’якшити цей вирок, додавши, що Еліза «доволі потішна базіка».

Вона сказала, що я «.хороший хлопчик, серйозний хлопчик, який легко відволікається під впливом своєї незібраної сестри. Він читає й пише, але майже не розуміє значення слів і речень. Якби його розлучити з сестрою, була б надія, що він зможе стати заправником машин на СТО або двірником у сільській школі. Його перспективи щодо щасливого і корисного життя у сільській місцевості — десь між посередніми й непоганими».

Китайська Народна Республіка саме в ту мить таємно створювала буквально мільйони і мільйони геніїв — шляхом навчання пар або невеличких груп людей з подібними поглядами й інтересами, телепатично сумісних спеціалістів мислити як один цілісний розум. І оті строкаті, мозаїчні розуми не поступалися серу Ісаакові Ньютону чи, скажімо, Вільямові Шекспіру.

О, так — і задовго до того, як я став президентом Сполучених Штатів Америки, китайці почали об’єднувати оті комплексні розуми в інтелекти настільки приголомшливі, що сам Всесвіт, здається, їм казав: «Я чекаю на ваші інструкції. Можете бути, ким самі схочете. Я стану тим, чим ви хочете, щоб я був».

Гей-го.

Я дізнався про цей китайський проект за багато років по смерті Елізи, після того, як сам давно втратив увесь свій авторитет президента Сполучених Штатів Америки. На той час я вже нічого не міг робити з тим знанням.

Проте мене потішила одна річ: мені розказали, що саме наша бідолашна західна цивілізація надихнула китайців на створення отих комплексних геніїв. Китайці запозичили ідею в американських і європейських учених, які об’єднали свої інтелектуальні зусилля під час Другої світової війни з одностайним наміром створити атомну бомбу.

Гей-го.

Наші бідолашні батьки спершу вважали нас ідіотами. Вони намагалися пристосуватися до цього. Тепер їх сповістили, що ми нормальні, але тупі, і вони почали намагатися пристосуватися до цього.

Коли ми з Елізою підглядали у вічка, вони жалібно й безпорадно благали про допомогу. Вони спитали в д-ра Корделії Свейн Кординер, як їм поєднати нашу тупість з тим фактом, що ми можемо вести вчені розмови на різні теми багатьма мовами.

Відповідь д-ра Кординер, що просвітила їх у цьому питанні, була гостра, як бритва.

— Світ переповнений людьми, які дуже хитро вдають, що вони розумніші, ніж насправді, — сказала вона. — Вони вражають нас фактами, цитатами, іноземними словами тощо, хоча насправді майже нічого не знають про реальне життя. Моя мета — вистежити цих людей, щоб захистити суспільство від них, а їх — від самих себе.

— Ваша Еліза — ідеальний приклад цього, — провадила вона далі. — Вона прочитала мені лекції з економіки, з астрономії, з музики, з усіх предметів, які тільки можна уявити, проте вона не вміє ні читати, ні писати і ніколи того не навчиться.

Вона сказала, що наш випадок не прикрий, оскільки ми не претендували на жодні високі посади.

— У них майже немає ніяких амбіцій, отже, життя їх не розчарує. Вони прагнуть лише того життя, яке, як гадають, триватиме вічно, а це, звісно, неможливо.

Батько сумно кивнув.

— А хлопець з них двох розумніший?

— Лише в тому сенсі, що він вміє читати й писати, — відповіла д-р Корди-нер. — Він далеко не такий соціально адаптований, як його сестра. Коли її немає поруч, він мовчить, як могила. Раджу вам послати його до якоїсь спеціалізованої школи, з невисокими академічними вимогами і без суворих соціальних загроз, де він зможе навчитися покладатися тільки на себе.

— Навчитися чого? — перепитав батько.

— Покладатися тільки на себе, — повторила йому д-р Кординер.

Нам з Елізою треба було б цієї миті пробитися крізь стіну — шалено ввірватися до бібліотеки в уламках штукатурки і дранки.

Проте нам вистачило здорового глузду зрозуміти, що наша можливість підслуховувати, коли заманеться, належала до небагатьох переваг, які ми мали. Тому ми прокралися до своїх спочивалень, потім вибігли до коридору, спустилися сходами у вестибюль, влетіли до бібліотеки, роблячи при цьому те, чого не робили ніколи. Ми ридали.

Ми оголосили, що коли нас спробують розлучити, ми накладемо на себе руки.

Д-р Кординер з цього посміялася. Вона сказала батькам, що деякі з питань її тестів були спрямовані на виявлення суїцидальних тенденцій.