Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Нам з Елізою, звісно, не дозволили повернутися до втіх ідіотизму. Нас безжальними криками випихали звідти, щойно ми робили таку спробу. Так, і прислуга, і наші батьки знайшли для себе один приємний побічний продукт нашої метаморфози: тепер вони мали повне право на нас кричати.

Як же нам іноді було непереливки!

Так, і д-ра Мотта звільнили, а натомість запросили купу всіляких спеціалістів.

Спершу було навіть цікаво. Перші з прибулих лікарів спеціалізувалися на серці, легенях, нирках тощо. Коли вони вивчали орган за органом, тілесну рідину за рідиною, ми були шедевральним уособленням здоров’я.

Вони були приязні. Певною мірою вони стали найманими робітниками родини. То були дослідники, чию роботу фінансував Фонд Свейна у Нью-Йорку. Саме тому їх так легко зібрали і привезли до Ґалена. Родина їм допомагала. Тепер вони мусили допомогти родині.

Вони нерідко жартували з нами. Пригадую, один з них сказав мені, як класно, напевне, бути таким високим.

— Яка там у вас нагорі погода? — питав він, і все таке решта.

Жарти мали заспокійливий ефект. Вони справляли хибне враження, що наша потворність не має ніякого значення. Я і досі пам’ятаю, як спеціаліст з вуха, горла й носа, обстежуючи з ліхтариком Елізину велетенську носову порожнину, вигукнув:

— Господи, сестро! Телефонуйте до Національного географічного товариства. Ми щойно знайшли новий вхід до парку Мамонтова Печера!

Еліза розсміялася. Медсестра розсміялася. Я розсміявся. Ми всі розсміялися.

Наші батьки перебували в іншій частині особняка. Вони сторонилися усіх цих веселощів.

Доволі рано в цій грі ми відчули перший бентежний смак роз’єднання. Деякі обстеження вимагали, щоб ми перебували в доволі віддалених одне від одного приміщеннях. Коли відстань між мною і Елізою збільшувалася, я почувався, немов голова моя дерев’яніє.

Я ставав тупим і невпевненим.

Коли ми з Елізою возз’єднувалися, вона казала, що почувалася так само: «Таке враження, ніби мій череп заповнюється кленовим сиропом».

І ми відважно намагалися радіти тим дітям, на яких перетворювалися в окремості, а не боятися їх. Ми вдавали, що вони не мають до нас жодного стосунку, і придумали їм імена. Ми назвали їх «Бетті й Боббі Брауни».

А тепер, гадаю, саме час розказати, що коли ми прочитали Елізин заповіт по її загибелі в лавині на Марсі, то дізналися, що вона хотіла, аби її поховали на тому місці, де вона помре. На її могилі мусить стояти один надгробний камінь з викарбуваною на ньому тільки такою інформацією:

Так, і саме останній спеціаліст з тих, хто нас обстежував, д-р Корделія Свейн Кординер, психолог, постановила, що ми з Елізою мусимо бути роз’єднані постійно, іншими словами, мусимо стати назавжди Бетті й Боббі Браунами.

Фьодор Михайлович Достоєвський, російський письменник, якось сказав:

«Один священний спогад з дитинства, мабуть, і є найкраща освіта». Я можу запропонувати ще одну швидку освіту для дитини, яка, по-своєму майже така само рятівна: зустріти людину, яку всі у світі дорослих глибоко поважають і цінують, і усвідомити, що ця людина — просто злісно божевільна.

Такий ми з Елізою мали досвід у спілкуванні з д-ром Корделією Свейн Кординер, яка загально вважалася найкращим спеціалістом з психологічного тестування у світі, — за винятком хіба що Китаю.

Ніхто вже не знав, що відбувається в Китаї.

У мене тут, у вестибюлі Емпайр стейт білдінґу, є «Британська Енциклопедія», що і пояснює, чому я можу назвати середнє ім’я Достоєвського.

Д-р Корделія Свейн Кординер була незмінно імпозантна і люб’язна у присутності дорослих. Вона ретельно вдягалася увесь час, коли перебувала в особняку: черевички на високих підборах, модні сукні, коштовні прикраси.

Одного разу ми почули, як вона сказала нашим батькам:

— Те, що жінка має три докторські ступені й очолює корпорацію з тестування зі щорічним фінансуванням у три мільйони доларів, зовсім не означає, що вона не може бути жіночною.

Та коли вона залишалася зі мною й Елізою наодинці, вона аж кипіла від параної.

— І щоб без ваших витівок, без викрутасів, ви, жалюгідні, шмаркаті міль-йонерські вилупки! — сичала вона.

А ми з Елізою не робили нічого поганого.

Її так бісили величезне багатство і влада нашої родини, так дратували, що, по-моєму, вона навіть не помічала, які ми з Елізою велетенські й потворні. Для неї ми були просто ще двоє геть зіпсованих багатих дітей.