Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Ось що ми написали:

ДОРОГІ MATER І PATER: МИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕМО ГАРНИМИ НА ВРОДУ, АЛЕ МИ МОЖЕМО БУТИ ТАКИМИ РОЗУМНИМИ АБО ТАКИМИ ТУПИМИ, ЯК ТОГО ВІД НАС ВИМАГАТИМЕ СВІТ.

ЗАВЖДИ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ,

ВІДДАНІ ВАМ

ЕЛІЗА МЕЛЛОН СВЕЙН ВІЛБУР РОКФЕЛЛЕР СВЕЙН.

Гей-го.

В такий спосіб ми з Елізою зруйнували наш Рай — нашу державу на двох.

Наступного ранку ми прокинулися раніше за батьків, до того, як слуги могли прийти одягати нас. Ми ще вважали, що перебуваємо в Раю, коли одяглися самі.

Я обрав для себе консервативний синій у тоненьку смужку костюм-трій-ку, а Еліза, пригадую, зупинилася на кашеміровому светрі, твідовій спідниці і перлах.

Ми домовилися, що спершу говоритиме Еліза, бо вона мала красиве, глибоке контральто. Мій голос був неспроможний проголосити втішно, проте переконливо, що світ фактично перевернувся з ніг на голову.

Не забувайте, будь ласка, що майже єдиними словами, які від нас доти чули, були «Бу», «Ду» і все таке решта.

Тут, у вестибюлі з колонами зеленого мармуру, ми натрапили на Овету Купер, нашу дипломовану няню. Вона була ошелешена, побачивши, що ми встали і самі одягнулися.

Втім вона не встигла це прокоментувати, бо ми з Елізою притулилися головами одне до одного, торкаючись скронями. Той один на нас двох геній заговорив з Оветою Елізиним голосом, чарівним, як віола.

Ось що промовив той голос:

— Доброго ранку, Івето. Для нас усіх сьогодні розпочинається нове життя. Як ви бачите й чуєте, ми з Вілбуром більше не ідіоти. Минулого вечора сталося диво. Здійснилися мрії наших батьків. Ми зцілилися.

Стосовно вас, Овето: вам залишаються ваші покої і кольоровий телевізор, можливо, вам підвищать зарплатню — як винагороду за те, що ви зробили, аби це диво сталося. Ніхто з персоналу не відчує змін, за винятком однієї: жити тут стане легше й приємніше, ніж раніше.

Овета, похмура опецькувата мешканка Нової Англії, завмерла, загіпнотизована, як кролик перед удавом. Але ми з Елізою не були удавом. Коли ми притулялися головами, ми були найлагіднішим з усіх геніїв, яких знав світ.

— Ми вже більше не користуватимемося кахельною їдальнею, — казав Елізин голос. — Манери в нас вишукані, як ви матимете нагоду переконатися. Будь ласка, розпорядіться, щоб нам подали сніданок у солярій, і повідомте, коли наші мати й батько підведуться. Було б чудово, якби відтепер ви зверталися до нас з братом «мастере Вілбур» і «містріс Елізо» [5] Типове звертання прислуги до дітей-підлітків у багатих родинах. . Тепер можете йти і розказати всім про це диво.

Овета стояла приголомшена. Зрештою, мені довелося клацнути пальцями перед її носом, щоб вона очуняла. Вона зробила кніксен.

— Як накажете, містріс Елізо, — сказала вона. І пішла оголошувати новину.

Коли ми розташувалися у солярії, решта персоналу боязко заглядала туди — подивитися на молодих хазяйку й хазяїна, на яких ми перетворилися.

Ми віталися з ними, називаючи їхні повні імена. Ми ставили їм приязні запитання, які свідчили, що ми добре знаємося на подробицях їхнього життя. Ми вибачилися, що, ймовірно, налякали котрогось з них своєю раптовою зміною.

— Просто ми не уявляли, — сказала Еліза, — що хтось хотів, аби ми були розумні.

На той час ми вже оволоділи ситуацією настільки, що і я наважився заговорити про важливі речі. Мій тонкий голос вже б не видався жалюгідним.

— За вашої підтримки, — сказав я, — ми прославимо цей особняк розумом, як досі він був горезвісним через ідіотизм. Знесіть огорожу.

— Маєте якісь запитання? — сказала Еліза.

Запитань не було.

Хтось послав за д-ром Моттом.

Наша мати не вийшла до сніданку. Вона залишилася у ліжку — заціпеніла.

Батько прийшов сам. У піжамі. Неголений. Попри свій молодий вік, він здавався безпомічним і знесиленим.

Нас з Елізою спантеличило, що він не виглядав щасливішим. Ми привітали його не лише англійською, а й кількома іншими мовами, які знали.

Лише на одне іноземне привітання він, нарешті, озвався.

— Bon jour, — сказав він.

— Сідай-но! Сідай-но! — весело вигукнула Еліза.

Бідолаха сів.

Він, звісно, страждав від почуття провини за те, що так довго дозволяв поводитися, як з ідіотами, з розумними людськими істотами, зі своєю власною плоттю й кров’ю.

Гірше за те: його совість і його радники досі казали йому, що він має повне право не любити нас, оскільки ми не здатні на глибокі почуття і об’єктивно не маємо в собі нічого, за що притомна людина могла б нас любити. Але тепер любити нас ставало його обов’язком, а він сумнівався, що в нього це вийде.