Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

– Чи маємо ми кілька днів на те, аби ознайомитися з документами? – запитала Еліс.

Вівіан нахмурилася.

– Якщо бачите в цьому необхідність, то так, звичайно, але вдень я їду з міста, а добре було б, аби процес розгляду ваших документів почався якомога швидше. Не хочеться, щоб ви пропустили нашу найближчу вечірку.

– Вечірку? – стрепенулася Еліс.

Я ж казав, що вона любить вечірки?

– Так, шикарну. – Вівіан недбало махнула рукою в бік паперів. – Звичайно, якщо потрібно, прочитайте все не поспішаючи. Напосідати не стану.

Я пробігся поглядом по сторінках, щосили намагаючись схопити суть і знайти підступ у хитромудрих юридичних формулюваннях. Еліс читала документ то посміхаючись, то хмурячись. Цікаво, що вона про все це думає? Нарешті вона перегорнула останню сторінку, взяла ручку і поставила підпис. У відповідь на мій здивований погляд Еліс обняла мене.

– Нам від цього буде тільки краще, Джейку. Та й хіба ти допустиш, щоб я пропустила вечірку?

Вівіан складала проектор у портфель. Слід було прочитати, що там написано дрібним шрифтом. Але Еліс цього хотіла. А я хотів зробити Еліс щасливою. Я відчув важкість ручки у своїх пальцях і поставив свій підпис.

Звичайно, всі ми сприймаємо себе не зовсім так, як нас сприймають інші. І хоча мені хочеться думати, що в моєму випадку різниці майже немає, вона все одно існує. Чим доведу? Та ось цим. Я вважаю себе товариською приємною людиною, у якої більше друзів, ніж у середньостатистичного чоловіка мого віку. Тільки чомусь мене рідко запрошують на весілля. Не знаю чому. А деяких, наприклад Еліс, постійно запрошують.

Зате я дуже добре пам’ятаю всі весілля, на яких був присутній, і навіть найперше.

Мені тоді було тринадцять років, і одна з моїх тіток виходила заміж у Сан-Франциско. Її стосунки з нареченим розвивалися стрімко, весілля було намічено на липень. Це була субота, для урочистостей обрали величезну залу ірландського культурного центру. Підлога була липкою, із кожної щілини відгонило дешевим пивом, пролитим на минулих весіллях. На сцені грали музиканти-мексиканці, у барі між пляшок снував бармен-ірландець. У залі не було де яблуку впасти. Якийсь хлопець дав мені пиво, і ніхто цього не заборонив. Я не став відмовлятися, аби не образити його.

Тітка була головою профспілки. Її наречений, а тепер чоловік, теж керував профспілкою, тільки в іншому місті. Навіть я, підліток, розумів, що є присутнім на одруженні двох поважних персон. Веселі, галасливі гості продовжували прибувати, здавали в гардероб плащі і сумки, явно маючи намір затриматися надовго. Усі пили, танцювали, виголошували тости, потім знову пили і танцювали. Я ще ніколи не був на такій дикій та довгій вечірці. Я навіть не пам’ятаю, як вона закінчилася і о котрій годині ми виїхали додому. Про той день моя пам’ять зберегла уривчасті спогади, більше схожі на дивний строкатий сон десь на кордоні між дитинством і дорослим життям.

Я не чув, щоб тітка розлучалася, вони з чоловіком просто тихо розійшлися. Минуло багато років. Обидва високо піднялися по кар’єрних сходинках. А одного ранку я прочитав у Los Angeles Times , що мій колишній дядько помер.

Нещодавно мені наснилося те весілля: музика, їжа, напої, галаслива юрба веселих гостей у задушливій залі. Прокинувшись, я подумав, а чи було воно взагалі, те свято, на якому я вперше подумав, що шлюб – це щось веселе і радісне?

Увечері того дня, коли до нас приїжджала Вівіан, вже лягаючи спати, Еліс простягла мені мій примірник Кодексу.

– Візьми почитай. Не хочу, щоб тебе до в’язниці для молодят запроторили.

– Ні. Ти навчалася юриспруденції – ти і читай.

Кодекс складався із п’яти частин: «Наша Місія», «Регламент», «Правила і обов’язки», «Відповідальність» і «Врегулювання суперечок». Найдовше я читав «Правила і обов’язки». Кожна частина ділилася на розділи, розділи на глави, глави на параграфи, параграфи на пункти, і весь текст був набраний дрібним шрифтом. Мені відразу стало ясно, що прочитати цю книгу я не зможу, хіба що тільки побіжно перегляну. Еліс же, навпаки, обожнює всякі докладні описи та юридичні формулювання.

– Ой-ой, – сказала вона. – У мене можуть бути неприємності.

– Чому?

– Розділ 3.6: «Ревнощі і підозрілість».

Не секрет, що Еліс трохи ревнива. В основі ревнощів лежить цілий клубок комплексів, який я намагаюся розплутати відтоді, як ми почали зустрічатися.

– Так-так, бережися, – пожартував я у відповідь.