Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Ліза каже щось про «психологічну та сексуальну сумісність», ніби цитуючи якийсь підручник. Ще згадує слово «самореалізація», в якому взагалі немає нічого поганого, просто їм часто прикриваються ті, кому наплювати на інших. Її висловлювання стають усе неприємнішими, і Джон знічується. І тут я розумію, що я – лише коротка зупинка на їхньому шляху до розлучення. За два тижні Джон телефонує і каже, що вони більше не прийдуть. Мені сумно за нього і прикро, що не вдалося нічого вдіяти, але я зовсім не здивований.

Через три дні після візиту Вівіан нас запросили на щорічний корпоратив до фірми Еліс. Правда, «запросили» – не зовсім точне слово, бо для молодших юристів явка обов’язкова. Вечірка відбудеться в ресторані помпезного готелю «Марк Гопкінс» на вершині пагорба в Ноб-Гіллі. Я в списку запрошених уперше. Це дуже престижна, але і дуже консервативна фірма. Хлопців та дівчат на вечірки не запрошують, а ось чоловіків, навпаки, приводити обов’язково.

Я вдягаю свій кращий костюм, той, в якому був на весіллі. Намагаюся розбавити занадто офіційний вид сорочкою у дрібні зелені кратки і червоною краваткою. Еліс дивиться на мене і хмуриться, потім кладе на ліжко коробку з універмагу «Нордстром».

– Візьми це. Вчора купила.

У коробці дорога блакитна сорочка.

– І це, – каже вона.

Подає пакунок із краваткою, також із «Нордстрома» – шовковою, синьою з тонкими фіолетовими смужками. Жорсткий комір натирає шию, я безуспішно змагаюся із краваткою. До тридцяти одного року я взагалі не вмів зав’язувати краватки. Вже не знаю, варто цим пишатися чи ні.

Мені б хотілося, аби Еліс підійшла і допомогла зав’язати краватку, ну, як зазвичай роблять дружини по телевізору, однак Еліс зовсім не схожа на кіношних дружин. Вона не з тих, хто знається на прасуванні та зав’язуванні краваток, а потім звабливо дивиться в дзеркало, обійнявши чоловіка руками за шию. Вона сексуальна, але не по-домашньому, і мені це подобається. Навіть дуже.

На Еліс зшите на замовлення чорне плаття і чорні туфлі зі зміїної шкіри. Сережки з перлами, золотий браслет, ніяких намист або каблучок. На старих фотографіях руки у неї в браслетах, на шиї кулони, а у вухах по кілька сережок. Ті часи давно минули, тепер Еліс – як Жаклін Кеннеді: дві прикраси – ідеально, три – на межі, чотири – це вже перебір. Цікаво, коли саме вона змінила стімпанк-рок дев’яностих на офісний шик? Вигляд у неї чудовий.

Ми залишаємо машину неподалік готелю. Прибувши трохи раніше – Еліс ненавидить приходити завчасно, – ми вирішуємо прогулятися. Еліс не надто любить фарбуватися, вважає, що достатньо здорового кольору обличчя і трохи червоної помади; рум’яна від ходьби, вона дуже мила.

– Витримаєш? – Еліс бере мене за руку.

Вона знає, що я терпіти не можу подібні заходи.

– Лише не втягайте мене до цих юридичних розмов.

– Обіцяти нічого не можу. Це ж робота.

Ми входимо в ресторан, і офіціант вітає нас шампанським.

– Для «Бейліса» з льодом, напевно, ще зарано, – шепочу я Еліс.

– Для чоловіка твого віку «Бейліс» із льодом – завжди зарано, – стискає вона мою руку.

Еліс представляє мене, я посміхаюся, киваю, тисну руки, кажучи: «Добре познайомитися» замість «Приємно познайомитися». Деякі видають звичайні жарти на тему психотерапії в дусі: «Що би сказав Фрейд про ці коктейлі?» або «А ви можете, лише поглянувши на людину, визначити, чи є у неї якісь темні таємниці?»

– Так, можу, – голосно відповідаю я пихатому типові на ім’я Джейсон, який за хвилину встиг уже тричі похвалитися, що закінчив Гарвард.

Після десятка нічого не значущих розмов я відриваюся від Еліс – як шаттл відривається від носія – і йду до столиків, де нагромаджено десерти: сотні тістечок, скляночки з парфе, гірки шоколадних трюфелів. Солодке я люблю, проте насправді ця частина залу приваблює мене тим, що в ній менше народу. Я ненавиджу пустопорожню балаканину, ненавиджу оці фальшиві знайомства з людьми, коли після розмови ти знаєш про них іще менше, ніж знав до того.

Прибувають важливі клієнти, я спостерігаю здалеку, як усі ці юристи беруться до справи. У певному сенсі такі вечірки не відпочинок, а робота. Еліс переходить від однієї групки до іншої, у неї явно все добре. Видно, що вона ладнає з усіма – і з партнерами фірми, і з товаришами по службі, і з клієнтами. Безсумнівно, у таких фірмах існує негласна формула співвідношення працівників, коли до сформованого колективу зі старших, досвідчених та безпристрасних партнерів додають енергійних, молодих та амбітних молодших працівників. Еліс грає свою роль, клієнти усміхнені й щасливі, коли вона то там то сям приєднується до їхніх розмов.