Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

– Народу багато? – питаю у молодика за стійкою адміністратора.

– Крім вас, нікого.

За додаткові дев’ять фунтів я отримую у своє розпорядження номер з видом на море. Санвузол один на дві кімнати, але підселювати до мене нікого.

– Чи не могли б ви зв’язати мене з…

– Орла знає, що ви тут, – каже молодик. – Вона подзвонить вам, коли зможе.

І, не чекаючи відповіді, знову дивиться футбол по телевізору, а я плентаюся нагору, міряю кроками кімнатку і дивлюся на море. Мобільний тут не працює.

Не знаходячи спокою, йду прогулятися. Берег порожній, куди не глянь. Дивно, тутешній берег нагадує пляж, де ми з Еліс гуляємо щотижня. І море схоже. Хвилі підступні, а туман нагадує про дім. Повертаюся в готель уже як стемніло – для мене немає ніяких новин. Хлопець усе ще дивиться футбол.

Весь наступний ранок я нетерпляче тиняюся холом.

– Мені дуже треба побачитися з Орлою, – непривітно кажу я юнакові.

– Послухайте, сер, – відповідає він, – у нас на Ратлін справи робляться не так швидко, як у Сан-Франциско. Нема чого тут ходити. Я сам вас знайду.

Я вирушаю поблукати островом. Підіймаюся на пагорби серед піщаних дюн, видираюся на слизькі скелі. Мені вдається знайти місце, де мобільник ловить сигнал. Від Еліс, як і раніше, нічого. У повній прострації я дивлюся на океан. Невже я більше не побачу дружину?

Уночі прокидаюся від жахіття – я пливу по штормовому морю до Еліс, але ніяк не можу до неї дістатися.

На третій день хлопець вручає мені конверт з пергаменту, на якому вишуканим похилим почерком написано моє ім’я.

Я піднімаюся до своєї кімнати, сідаю на ліжко і роблю глибокий вдих. Серце шалено калатає в грудях. У конверті – мапа острову. Десь на північній його частині стоїть синій хрестик. На зворотному боці мапи написано:

«Десята ранку. Надіньте зручне взуття» .

Всю ніч я не можу заснути. На світанку одягаюся тепліше і, подлубавшись в англійському сніданку, вирушаю на дальній кінець острова. Там, де на мапі стоїть хрестик, самотня лавка, на якій можна сидіти, дивлячись на сіро-сталеві хвилі. За лавкою починається туристична стежка, що веде вздовж скель на захід. Я прийшов мало не на годину раніше призначеного часу. Сідаю на лавку і чекаю. Навколо ні душі. Туман накочує з усіх боків.

Незабаром я чую якийсь рух. Підіймаю очі. Переді мною стоїть жінка.

– Друже, – каже вона. – Ходімо.

Орла вища на зріст, ніж я думав. У неї сріблясто-сиве, коротко стрижене волосся. Одягнена вона просто. Я мало не задихаюся від злості, я ненавиджу і її саму, і її творіння – мерзенне таємне товариство, яке завдало нам стільки шкоди. Мені так багато хочеться їй сказати – заперечити, розкритикувати, вимовити довгу зневажливу промову.

Однак діяти потрібно обережно. З Орлою, як і з багатьма моїми пацієнтами, метод конфронтації не спрацює. Так, тягне накинутися на неї і накричати, але толку від цього не буде. Ще зроблю гірше Еліс. Крики означають погрозу, а Орла – не та людина, яка буде відповідати на погрози. Щоби досягти мети, необхідно бути таким же спокійним, як вона. І більш розважливим.

Ми кудись ідемо. Я поглядаю на Орлу, чекаю, що вона заговорить зі мною, скаже що-небудь уїдливе. Її мовчання зводить з розуму, і я вже насилу стримуюсь, щоби не порушити тишу першим.

– Люблю гуляти, – нарешті вимовляє вона. – Це допомагає тверезо поглянути на багато речей. А ви, Джейку, зараз тверезо дивитеся на речі?

– Тверезіше, ніж кілька місяців тому.

Вона не відповідає.

Нарешті ми доходимо до вершини пагорбу, і я бачу внизу, у зеленій долині, великий будинок. Термооброблений брус, панорамні вікна – саме цей котедж я бачив на фотографії, що висить на виході із залу суду у Фернлі. А раптом Еліс зараз у тій залі? Чи бачила вона ці фотографії? Чи дивилася на них, як я тоді, відчайдушно бажаючи опинитися де-небудь в іншому місці?

Орла кидає на мене такий погляд, ніби я вимовив свої думки вголос.

– Друже, – каже вона, коли ми спускаємося з пагорбу. – Нам багато чого потрібно обговорити.

Усередині будинок вражає великою кількістю простору і простотою інтер’єрів. Усе бездоганно – гладка бетонна підлога і величні види, і в той же час скромно, без надмірності. Меблів мало, і всі вони білі. Я очікував побачити щось подібне до штаб-квартири міжнародної організації: командний пункт із великою кількістю моніторів та інтерактивних дощок, будівлю, повну персоналу, адміністраторів, соратників, послідовників.