Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

– Це неможливо. Та розплющте ж ви нарешті очі! – Голос у нього швидше роздратований, ніж злий. – І не турбуйтеся, – додає він. – За вами ми теж приїдемо свого часу.

На вулиці чути, як зачиняються дверцята машини.

– У чому її звинувачують? – Мені соромно питати, але я маю знати. – Хоча б це скажіть.

Деклан відчиняє двері, озирається на мене. Потім з якимось навіть задоволенням вимовляє: – Подружня зрада. Злочин першого ступеня тяжкості.

І, залишаючи мене з цими словами, крокує в туман.

– Ви не маєте права нікого судити! – спотикаючись, вибігаю я за ним. – Ніхто з вас не має! Чортова секта!

Деклан навіть не обертається. Він сідає в свій чорний позашляховик, ляскає дверцятами, заводить двигун. Еліс із мішком на голові ледь видно крізь тоноване скло. Я стукаю у водійське віконце.

– Я викличу поліцію!

Деклан опускає скло.

– Ну-ну, спробуйте. – Він презирливо посміхається. – Переказуйте вітання моїм друзям в дільниці.

– Ви блефуєте.

– Перевірте, – підморгує мені Деклан. – Еліот з Ейлін теж так думали.

Скло повзе вгору. Я безсило падаю на коліна, а машина повільно віддаляється від мене вгору по дорозі, вирулює на шосе і зникає з поля зору.

Я стою голий на холодному піску і відчуваю свою абсолютну безпомічність. Еліс. Еліс.

До того, як з’явився Деклан, я не був упевнений, що дружина мене зрадила. Так, знаки були: два келихи біля канапи, дві тарілки в раковині. Я знав, але просто не хотів вірити.

Чомусь, коли ми втекли з дому того ранку, я подумав, що «Договір» приїхав за мною.

Зрада. Злочин першого ступеня тяжкості.

На мене раптово обрушується самотність. Але є ще одне відчуття, і воно затьмарює всі інші. Впевненість. Незважаючи ні на що, я повинен урятувати Еліс. Треба тільки придумати як. У неї нікого немає, крім мене. Що б вона не зробила, вона – моя дружина.

У мене все болить, усюди синці, добре ще, що нічого не зламано. Я набираю дев’ять-один-один. Але щось не так. Автовідповідач каже: «Переадресація виклику».

За секунду мені відповідає чоловічий голос:

– Що трапилося?

– Я хочу заявити про викрадення, – випалюю я.

– Друже, – відповідає мені голос. – Ви впевнені?

Я вішаю слухавку. Чорт!

Одягаюся, кидаю речі в машину, викидаю підгорілі булочки в сміття і швидко витираю стіл. Важливо дотриматися обіцянки. Не залишити жодних слідів нашої присутності тут, ніяких слідів нового життя, яке ще годину тому здавалося таким можливим.

Ріелтор навіть не дивується мені. На ній футболка з логотипом «Гаслування». За її спиною працює телевізор.

– Довелося виїхати раніше, – кажу я, викладаючи ключі на стіл.

– Добре.

Вона дістає мою карту з конверта, пропускає її через термінал і повертає мені.

– Наступного разу підберу вам інше помешкання. У мене талант підбирати людям житло за смаком. Що краще я вас пізнаю, то це простіше. Мені здавалося, будинок вам підходить. На жаль, помилилася. Дайте мені ще шанс.

– Добре.

Але я думаю лише про те, що у мене більше немає шансів.

На сходинках ґанку височіє стос листів. Я раптом помічаю, що через тріщини на доріжці проросли бур’яни. Коли ми встигли все так запустити? Тут же згадую фотографії Джонстауна – до і після – і те, як швидко джунглі поглинули ту дивну утопію, майже не залишивши від неї слідів. Я думаю про Джима Джонса, його дерев’яний трон та написи над ним: «Той, хто не пам’ятає минулого, приречений переживати його знову».

У будинку жахливо холодно. Таке відчуття, що наш маленький будиночок – це все, що залишилося від нашого шлюбу. Треба довести будинок до ладу. Не можна дозволяти стихіям і природі його перемогти. У нападі хазяйновитості я вичищаю все, вмикаю посудомийну машину, складаю випрану білизну. Мені страшно від думки, що острівець затишку, який ми створювали разом з Еліс, може пропасти під натиском джунглів або невідомої стихії, яку нам несила зупинити.

Відновивши порядок, я беруся за найважливішу справу – тільки так я зможу возз’єднатися з Еліс.

Я знаходжу в інтернеті маленький острів біля берегів Північної Ірландії і, склавши маршрут, купую дуже дорогі авіаквитки з пересадками. Потім дістаю з сейфу паспорт, кидаю речі у валізу і викликаю таксі.

По дорозі в аеропорт я перевіряю телефон. На екрані знову блимає буква «Д». Нове текстове повідомлення, надіслане з невідомого номера, містить посилання на новинний сайт Сан-Франциско. На головній сторінці, між репортажем з відкриття нового ресторану і диспутом про права орендарів, заголовок: «Музикант пропав безвісти». Внутрішньо здригнувшись, відкриваю статтю.