Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Я повертаюся, щоби поцілувати Еліс, розповісти їй про свій сон, описати всепоглинаюче почуття щастя, яке тільки-но відчув, але її немає.

Напевно, вона у вітальні, дивиться на китів у телескоп.

– Еліс! – кличу я.

Нічого.

Я спускаю ноги з ліжка і натикаюся на щось тверде і холодне. На підлозі лежить мій телефон. Мене відразу ж охоплює жах, але потім я згадую, що сім-карта у мене нова. Нас не могли вистежити. Піднімаю телефон, схоже, він увімкнувся від удару при падінні з тумбочки. На ньому двадцять вісім текстових повідомлень, дев’ять голосових. У правому верхньому кутку блимає літера «Д».

Я зірвався з ліжка і в одних трусах побіг до вітальні. У мозку проносяться тисячі питань. Як давно телефон увімкнений? Скільки на ньому блимає літера «Д», видаючи наше місце розташування? І як таке взагалі можливо? Треба їхати. Із Сі-Ранч можна виїхати тільки однією дорогою, і тільки на північ – в Орегон, тому що коли податися на південь, то можна точно натрапити на Деклана.

І все ж якась частина мене вірить, що зараз я побачу Еліс, яка сидить у кріслі і дивиться в телескоп. Вона посміється із того, що я бігаю по будинку в трусах, як божевільний. Потім покличе мене до себе, я потягну її в ліжко, і ми будемо кохатися.

А потім ми знову підемо гуляти берегом. Вип’ємо пляшку вина. Посидимо в сауні, змиємо із себе біль і страх.

Однак біля телескопа її немає. Величезні вікна, доріжка до океану, хвилі, темні хмари, що пливуть на південь, є. А Еліс – немає.

З кухні доноситься якийсь звук, я насилу зводжу дух. Ага, вона готує каву.

Ні, на кухні її немає. На столі стоїть кавова кружка, майже повна, від неї ще піднімається пара. Поруч лежить книга Лаєлла Вотсона, відкрита на сторінці про блакитних китів. Сторінка розірвана з правого верхнього кута майже до самого низу.

Дурниці! У будинку буває стільки гостей, напевно книга потрапляла в руки дітям.

Звідки цей запах? Плита включена, у ній – деко із підгорілими коричними булочками. Пульс прискорюється, всередині все перевертається. Я хапаю рушник і витягаю деко на стіл.

Що це тільки-но було? Якийсь глухий удар.

Я дістаю ніж із кухонної шухляди. Професійний кухарський ніж із німецької сталі.

Затиснувши його в руці, тихенько підходжу до їдальні. Там Еліс теж немає.

Знову звук. З гаража. Човгання ніг. Я намагаюся переконати себе, що вона вийшла взяти щось із машини і забула про булочки.

Я крадуся по коридору в бік гаража. Знову звук, але тепер не з гаража, з маленького передпокою, що з’єднує будинок із гостьовим котеджем.

Я рухаюся обережно, міцно стискаючи ніж у руці. Серце стукає, як молот.

– Еліс!

Тиша.

Так, звук долинає з передпокою.

Човгання, скрип, тиша. Тепер чути тільки шум океану. Чому Еліс мовчить?

Відчиняються двері. Бічні, що ведуть із передпокою на вулицю.

Тепер зрозуміло, куди йти. Хто би не вийшов зараз звідти, треба його випередити. У цих дурних, безглуздих роздумах я втрачаю кілька дорогоцінних секунд. Але тільки-но я повертаю за ріг, як бачу Деклана. Чомусь він здається значно більшим, ніж я пам’ятаю. За ним біля дверей стоїть Даяна. Не одна – вона підштовхує когось перед собою. Руки у жертви зв’язані, на голові – чорний мішок. Еліс. Боса, на ній тільки футболка, у якій вона спала.

– Друже, – говорить Деклан.

Я кидаюся на нього з ножем, його руки проносяться у мене перед очима, і ось уже ніж валяється на підлозі, а моя права рука боляче вивернута за спину. У Деклана порізана сорочка, з рани тече кров. Він із подивом торкається порізу.

– Поганий початок, Джейку.

– Еліс! – з криком кидаюся я вперед.

Двері передпокою зачиняються, відрізаючи мені шлях до Еліс.

– Джейку, Джейку, – докірливо хитає головою Деклан. – Даремно ви так. А я до вас завжди ставився з повагою.

Я намагаюся поворушити рукою, проте хватка у Деклана залізна. Намагаюся вдарити його лівою рукою, він хапає мене за лікоть і смикає так, що я, відчайдушно викручуючись, кричу від болю.

– Нерозумно ви себе ведете, Джейку. Тікаєте. Ну чому ви вирішили, що від «Договору» можна сховатися?

Він б’є мене по ногах, я падаю на коліна. Мені раптом хочеться розповісти йому про свій сон, про те, як я відчув, що можна почати все заново.

– Джейку, серйозно, не зліть мене. Я всю ніч розбирався з іншими справами, довго сюди їхав. Я не в гуморі.

– Заберіть мене замість неї, – кажу я.

Деклан випускає мою руку, я намагаюся встати. Моє обличчя на рівні його зап’ястя, піджака розпахнуто, у кобурі – пістолет. Якби тільки вдалося схопити пістолет…